Андрй Курков - Остання любов президента

Та й у листі написано про мене. Про те, що я мушу пройти ретельне обстеження. Мабуть, потрібно буде з цього розпочати. Зроблю аналізи, пройду обстеження. Отримаю на руки результат. Коли зі мною усе гаразд, значить, смерть малюків дійсно її провина. I тоді про майбутніх дітей доведеться забути і тим більше не показувати їй листа. Коли ж усе виявиться навпаки... Тоді що? А взагалі, чого тут гадати?

Карпати. Січень 2016 року.

Коли я розплющив очі, мене здивувала цілковита стерильна тиша. Я ніби лежав у лікарняній палаті, тільки у цій палаті бракувало вікон. У кутку, ліворуч від дверей, на металевому столі миготіла різнокольоровими лампочками-датчиками якась електроніка. Під стелею висіла спрямована на мене відеокамера.

Я спробував підвестися на ліктях, але не зумів. Дивна слабкість у м’язах налякала. Але я злякався якось поверхово, байдуже до всього, що оточує мене, і навіть до самого себе. Ніби це був не я, а підробка під українського президента, яка до того ж визнає свою нікчемність та несправжність.

Частина білої стіни раптом виявилася дверима. Двері прочинилися усередину, і до палати увійшов генерал Свєтлов. Слідом за ним — опецькуватий чолов’яга у кожусі з овечої шкури та з коричневим шкіряним дипломатом у руці.

Я раптом зрозумів причину своєї слабкості: мені було холодно. Дуже холодно. Це холод зімкнув мої м’язи. Я занепокоєно поглянув на Свєтлова. Я чомусь був впевнений, що не зможу вимовити жодного звуку.

— А! — промовив я обережно і відразу помітив, що вони відреагували. — А-а, — повторив я протяжніше. Потім зосередив свій погляд на Свєтлові. — Поясни, що відбувається?

Я почув свій голос. Слабкий, тремтячий від холоду.

— Ми присядемо, — хитнув головою у відповідь Свєтлов. Озирнувся на чоловіка у кожусі, який нахилився над столом з електронікою і щось там перевіряв.

Свєтлов присів на білий стілець біля узголів’я мого ліжка.

— Серйозні справи, — промовив він таким голосом, яким, мабуть, лікар сповіщає безнадійному пацієнтові діагноз. — Добре, що є ще люди, яким можна довіряти...

І він озирнувся на чоловіка у кожусі. Той підвів голову та стверджувально кивнув генералові.

— Ви лише не хвилюйтеся, пане президенте. — Свєтлов почав говорити повільніше, ніби даючи собі можливість не поспішаючи підшуковувати правильні слова. — Ситуація не безнадійна, крім цього, ви маєте гарну команду! Нам нікуди відступати. У нас немає позаду Москви, як у Казимира...

— Конкретніше, — попросив я, уважно слідкуючи за виразом його обличчя.

Свєтлов знову перезирнувся з чоловіком у кожусі. Той стверджувально кивнув генералові.

У голосі Свєтлова з’явилося більше впевненості.

— Тепер зрозуміло, — заговорив він, — що операція стосовно зміни влади планувалася давно. Щонайменше рік тому. В будь-якому випадку за кілька місяців до вашої операції... Вам пересадили хворе серце, в яке було вживлено складний електронний датчик. Ми ще повністю не знаємо його функцій, але нам відомо, що датчик кудись передає ваші координати, де б ви не були; через нього можна прослуховувати та передавати на супутник чи віддалений приймач розмови, насамперед, ваші слова. Також є побоювання, що з допомогою цього датчика можна зупинити ваше серце.

— Це не моє серце, — відповів я. — Так що, будь-якої миті мене можуть вимкнути, а поки що вороги прослуховують нашу з тобою розмову?

— Ні. — Свєтлов несподівано усміхнувся. — Тут ми створили цілковитий захист від проникання радіосигналів та хвиль. Робота датчика заблокована. Ми встигли зробити це вчасно. Навіть лікар здивувався. Сказав, що все йшло до класичної коми, і раптом, коли ми встановили блокування, — Свєтлов обернувся та поглянув на апаратуру, — вам стало краще.

— Так... — видихнув я. — Звідки ви про все це дізналися?

— Лікар, який нещодавно вас оглядав, знайшов мене та поділився зі мною своїми підозрами. Прізвище Резоненко.

Я кивнув. Я пам’ятав, як цей лікар замовк, як тільки у кімнаті з’явився Львович.

— А Львович де? — поцікавився я з підозрою.

— Він тут. Працює! Усе гаразд, з ним усе гаразд. Надійний.

Останнє слово Свєтлов промовив замислено.

— А з ким не все гаразд?

— З Маєю. Вона зникла... На рейсі з Сімферополя її не було.

«Ну що ж, — подумав я. — Цілком логічно. Жінка, яка мріяла посидіти у ресторані «Метрополь», не може бути патріоткою України. До того ж вона вдова олігарха... »

— Через півгодини в нас тут нарада, — Свєтлов перейшов на шепіт. — Лікар дозволив вам бути присутнім.