Андрй Курков - Остання любов президента

— Це ж він не підписував потрібні закони! — Продовжував сивоголовий. — Це він відмінив пільги з НДС для сільського господарства. Він запровадив податки на експорт зерна!

— Що ти несеш, мудило! — увірвався мій терпець, я підвівся. — Які податки? Які закони? Я підписував те, що було схвалено Кабміном! Я вас взагалі сьогодні сюди не кликав! Я наказав зібрати нараду силовиків?! — Мій погляд вперся у блідого Львовича. — Ти кого сюди покликав? Цього тракториста? — Я тицьнув пальцем у міністра АПК. — Чи спеціаліста з екології? — Перевів вказівний палець на прем’єра. — Якого хера вони тут сидять?

— Але ж ситуація серйозна, — затинаючись виправдовувався Львович.

— Свєтлов, доповісти усім про те, що тобі відомо! — наказав я генералу.

Генерал підвівся, витяг із внутрішньої кишені піджака складений учетверо аркуш. Розгорнув.

— Це лише за останні два тижні, — попередив він, схвально подивившись на мене. — Прем’єр-міністр отримав від Казимира два мільйони євро на свій рахунок у банку «Андорра-кредит», крім того на рахунок доньки в «Ситі-банку» п’ятсот тисяч доларів. Учора опівдні в нього відбулася зустріч з помічником Казимира Буренковим, на якій вироблялася його лінія поведінки на час кризових засідань уряду! Вони вже прорахували сценарій кризи та дій уряду! Далі. Міністр АПК...

Власенко важко підвівся, жестом закликаючи надати йому слово. Свєтлов замовк.

— Я не збираюся брати участь в цьому цирку, — заговорив Власенко, тримаючись рукою за серце. — Веселіться без мене!

— Та зачекайте ви. — На обличчі Свєтлова з’явилася саркастична посмішка. — От вам варто було б залишитись! Ви з бюджету поцупили вісім мільйонів та в Казимира взяли три. Та й костюм ваш — теж подарунок Казимира до шістдесятиріччя? Хіба ні?

— Коротше, — перервав я Свєтлова. — Нехай зрадники державних інтересів самі встануть та вийдуть! У нас брак часу для зачитування усіх цих фактів!

— Вам час йти у відставку! — тонким голосом пронявкав прем’єр-міністр.

— Не тобі варнякати! — відповів я, відчуваючи, як мої думки та психічний стан входять у особливий взаємний резонанс, гармонійно шикуються у особливому порядку на стежці війни, яку не я розпочав. — Геть звідси!

Прем’єр-міністр розгублено підвівся, запитливо озирнувся на Львовича, потім на двері.

— Йди-йди! — поквапив його Свєтлов.

Потрохи нарада набирала динамічності. Власенко та міністр-еколог пішли. Слідом за ними відправився також міністр транспорту та міністр охорони здоров’я. Кінець кінцем залишилися самі лише силовики.

— Диван знайшли? — запитав я першим ділом у генерала Філіна.

Той заперечливо хитнув головою і почав повільно підводитися зі стільця.

— Сидіти! — наказав йому я. — Зараз диван — не головне!

У залі для нарад була незатишна атмосфера, ніби зрадники, які пішли, заразили повітря. Ми перейшли до мого президентського кабінету. Відкрили пляшечку віскі.

— Потрібно працювати на випередження, — твердо промовив Львович.

— Потрібно! — погодився Свєтлов.

Філін мовчав. Поруч із ним мовчав генерал Яцків, який у маленькій компанії викликав більше довіри, ніж коли сидів серед членів Кабміну.

— Чого вони хочуть? — поставив я риторичне запитання та ковтнув «Беллентайнз». — Яка їхня головна мета?

— Захоплення влади, — відповів Свєтлов. — Заміна діючого президента на Казимира.

— Яким чином вони зможуть це зробити? — продовжував я вибудовувати логічний ряд.

— Влаштувати в країні хаос, довести, що уряд не в змозі контролювати ситуацію. Почати вимагати відставки президента та оголосити про тимчасовий уряд та позачергові вибори, — як з кулемета строчив Коля Львович.

— Дійсно, — кивнув я. — Хто переможе на позачергових виборах?

Після цього запитання виникла тривожна тиша. Я обвів усіх поглядом. Їхні очі потьмяніли. Пальці злякано стиснулися у кулаки, сховалися.

— Так, — зітхнув я. — То ви вірите у нашу здатність грати на випередження?

Я зробив ще один ковток. І тут в мене закололо у серці. В очах потемнішало. Світ зсунувся та поплив. Попливло кудись убік й перелякане обличчя Колі Львовича.

— Президентові погано! — почув я його голос, що залишився десь нагорі.

А я падав у колодязь, і мені вже було однаково: є там, внизу, вода чи немає.

Київ. 20 травня 1992 року. Ніч.

За вікном розлилося місячне сяйво. Виявляється, сьогодні повний місяць. І місто збадьорене місяцем. У відкриту кватирку постійно влітають якісь голоси, шуми, грюкання парадних дверей.