Андрй Курков - Остання любов президента

— Ми приземлилися у Гостомелі, — повідомив мені помітно зблідлий Львович. — Не турбуйтеся. Аеропорт оточений СБУ. Ситуація повинна бути під контролем...

— Повинна чи є? — перепитую я. Мені все ще допікає холод. За бортом вже не може бути так холодно.

— Я вмить, я доповім! — Львович задкує у напрямку кабіни пілотів.

Літак все ще котиться бетонкою. Підстрибує на стиках плит. Повертає спочатку праворуч, а потім ліворуч. Але в ілюмінаторах лише темрява.

— Порядочок! — вдаряється в мою потилицю теплий голос Львовича. Вірніше, не голос, а тепле дихання. Голос якраз у нього холодний, тремтячий, як руки в алкоголіка. — Свєтлов на місці, зустрічає!

— Чому паніка? Чому Гостомель? — запитую я. Після згадки про Свєтлова, принаймні до моєї голови, повертається тепло.

— Запобіжні заходи, — пояснює Львович. — Потрібно було переконатися у лояльності спецпідрозділів! Річ у тому, що Казимир дав багатьом генералам безвідсоткові кредити.

— Кредити на що?

— На життя...

— А що, хіба в них життя погане?

— Ні, вони ж звикли брати. Вони не вміють відмовлятися, — відповідає Львович і важко зітхає.

— А ти вмієш відмовлятися?

— Я вмію, — впевнено киває Львович.

Наш кортеж складається з двох десятків однакових чорних «мерседесів». На всіх них замість номерних знаків блакитні тризуби на жовтому тлі. У одній із машин їде Львович, у другій — я зі Свєтловим. Кілька машин взагалі мчать порожніми. Як дрезини попереду бронепоїзда. На випадок міни.

— Він зібрав три мільйони підписів за імпічмент, — похмуро доповідає Свєтлов.

— Коли він встиг? Адже він лише кілька годин тому оголосив по УТ-1 про всенародний імпічмент!

— Він уже два тижні збирав, а оголосив, коли набрав три мільйони, — пояснює генерал Свєтлов. — Ми намагалися знайти ці підписи, та поки що — безуспішно...

— Якщо і знайдеш, що тоді з ними робити? Три мільйони людей не покараєш за те, що вони хочуть нового президента!

— Вони нічого не хочуть. Їм дають по двадцять гривень за підпис. Вони навіть не цікавляться, за що розписуються. Єдине, що можна було б зробити, — це знайти ці підписи та спалити їх. Довелося б йому знову витрачати два тижні та шістдесят мільйонів гривень... Принаймні, час виграли б!

— Невже, це так серйозно? — Я пильно дивлюся у вічі генералові.

Він витримує погляд легко та жорстко. Мабуть, так воно і є насправді.

— А що він може ще зробити? — запитую я.

— Може подати до суду на уряд, може вимагати визнати країну банкрутом через несплату за електроенергію.

— Так це ж нісенітниці!

— Нісенітниці, але відповідні закони про відповідальність через несплату на будь-якому рівні парламент прийняв ще два роки тому.

— І що ж робити? — запитую я та чую у власному голосі цілковиту розгубленість. — Подавати у відставку, чи що?

— Не можна, — твердо заперечує Свєтлов. — Головне — зробити несподіваний крок та перехопити ініціативу!

— І хто ж буде перехоплювати цю ініціативу? — цікавлюся я, а в голові на фоні тепла, що поверталося до тіла, розливається цілковита байдужість. — Можливо, просто передати владу за станом здоров’я та за Конституцією прем’єр-міністрові чи навіть Львовичу?

— Прем’єр-міністр уже продав вас, — шепоче Свєтлов. — Вже ліпше Миколі Львовичу... Та я не поспішав би! Поспіх — ознака слабкості.

Почалось. Зараз Свєтлов буде мені розповідати, що і коли робити!

Незважаючи на нібито цілковиту контрольованість своїх емоцій, я раптом відчуваю, як починає поколювати серце. Ось і згадав на свою голову «за станом здоров’я». От стан здоров’я і виліз.

— Вам недобре? — занепокоєно запитує Свєтлов, зазираючи мені у обличчя, яке я нахилив до колін.

— Серце, — шепочу я. — Щось з ним негаразд.

Він простягає мені капсулу зеленого кольору.

— Візьміть!

Слідом за капсулою подає мені склянку негазованої мінеральної води. Серце заспокоюється.

— А Майя не з вами прилетіла? — цікавиться раптом генерал.

— Ні, вона завтра, звичайним рейсом із Сімферополя.

Свєтлов схвально киває.

— Ми трохи запізнюємося, — раптом схоплюється він, поглянувши на годинник.

— Куди?

— Ви ж самі призначили нараду силовиків!

Я не заперечую. Я лише втратив цікавість до плину часу.

Чорні «мерси» довгою змією деруться нагору, на Сирець. Праворуч мигнула та залишилася позаду вивіска ресторану «Дубки».

Київ. 20 травня 1992 року.

На моїй першій у житті візитівці написано: