Андрй Курков - Остання любов президента

— Адже ви Сергій Павлович Бунін? — Старший вантажник ще раз зазирнув у блокнот.

— Так.

— Тоді усе вірно. Куди будемо його ставити?

Я оглянув свою кухню віслючим поглядом. Витріщився на вільний кут праворуч від вікна.

— Поставте його поки що туди, — вказав жестом.

Вони зняли упаковку, дружньо учотирьох підняли холодильник та встановили його на вказаному місці. Один з них відразу увімкнув холодильник у розетку.

На верхній панелі новенького холодильника замиготіли зелені лампочки, які вказують температурний режим.

— Розпишіться в отриманні! — попросив один з вантажників, простягаючи зошит і ручку.

Я розписався. Вантажники пішли, а замість них на кухню зазирнула Світлана. Втупилася здивованим поглядом на обновку.

— «Бош»! — прочитала вона назву холодильника. Потім перевела погляд на наш холодильник. — А що, хіба «Бош» краще, ніж «Індезит»?

— Взагалі-то краще. — Я стенув плечима. — Тільки я не розумію звідки він тут узявся.

— Значить, ти його не купував? — Світлана зупинила свій погляд на мені.

— Ні, здається, ні. Але, можливо, мені потрібно піти до психіатра?

— Можливо, що треба, — погодилася Світлана. — А можливо, це хабар? — I на її обличчі заграла посмішка.

— За що?

— Я не знаю, тобі видніше. — Вона похитала головою, а потім підійшла до нового холодильника, та потягнула на себе дверцята.

Всередині загорілося світло і я помітив, що там були якісь згортки, кульочки і навіть пляшки, що стояли на внутрішніх поличках дверцят та прикріплені до них широкими смужками клейкої стрічки.

— Дуже цікаво, — промовив я, побачивши, що новий холодильник не був порожнім.

Цієї миті у двері подзвонили. Усе ще розмірковуючи з приводу цього сюрпризу, я відчинив двері і побачив на порозі усміхнене обличчя Гусейнова.

— Здрастуй, дорогий! — Він зробив крок усередину та відразу обійняв мене. — Ти лише не турбуйся! Я не хотів, щоб твоя дружина метушилася, накривала на стіл. Розумієш?

Дещо я вже починав розуміти.

— Виходить, що холодильник — твоїх рук справа?

— Не зовсім, — заперечив він. — Моя справа — торгівля холодильниками. А це так собі, подарунок для старого друга та закуска до коньяку. Адже я розумію, що тобі зараз не до гостей. — Вираз його обличчя раптом став серйозним. — Але в нас на Кавказі є звичай ніколи не залишати друга у біді. Покажи, яке місце ти вибрав для нього?

Ми зайшли на кухню. Він критично поглянув на наш «Індезіт».

— Ну, цей ти вже можеш спокійно відвезти до себе на дачу.

— У нас немає дачі.

— Якщо є холодильник для дачі, то буде і дача, — заспокоїв він мене. — А твоя дружина вдома?

— Так.

— Ти їй скажи, щоб вона не турбувалася. До речі, в неї дуже чудовий голос по телефону!

Ми всілися у вітальні. Світлана дістала ковбасу, сьомгу, сир, маслини й усе інше, що принесли вантажники разом з холодильником. Порізала, поставила на стіл. Коньяк «Нарин-Кала» Гусейнов відклеїв від внутрішніх дверцят власноруч. Сама Світлана не зуміла впоратися з цією клейкою стрічкою. Вона відмовилася сідати з нами за стіл. Випила стопку коньяку стоячи, поруч з нами. Вона поскаржилася на головний біль та втому й пішла у спальню.

Мій настрій покращився, коли пляшка коньяку спорожніла. Гусейнов пішов на кухню та відклеїв від дверцят холодильника ще одну. Цього разу коньяк «Закарпатський».

— У тебе ще буде багато дітей, — говорив він, наливаючи коньяк. — Не переживай! У чоловіка завжди більше шансів мати дітей, ніж у жінки! Закон природи!

— Це закон Кавказу, — спробував пожартувати я.

Гусейнов не сприйняв мого жарту.

— Ти знаєш, нас в батька було восьмеро, від двох дружин. І я бажаю тобі стільки ж поваги мати від дітей, скільки мав від нас наш батько!

Я погодився. Згадав про свою матір, про те, що лише один раз заїжджав до неї після повернення з Цюріха, та й то лише на кілька хвилин.

— Ти зрозумій, Сергію, — продовжував Гусейнов. — Вислів «Діти — наше майбутнє» — це не жарт! У цьому — зміст життя. Щоб можна було усе, чого досягнеш, передати нащадкам!

«Чого я можу досягти?» — подумки запитав я сам в себе.

Відповіді не знайшлося, і я потягся виделкою до тарілки з сирокопченою нарізаною ковбасою.

Київ. 3 січня 2016 року.

У цілковитій темряві з вимкненими сигнальними ліхтарями урядовий літак заходив на посадку. Я цього не знав. Я лише дивувався: чому під літаком не видніються вогні міста? Відповідь я отримав через п’ять хвилин.