— Тоді на сьогодні вільний. Завтра у костюмі та з краваткою на десяту бути тут. Віра покаже кабінет. — Він махнув рукою собі за спину.
«Ага, — зрозумів я. — Значить її звати Віра!»
З шостого поверху я спускаюся пішки мимо страшних обшарпаних дверей, на яких теж висить безліч дверних дзвінків.
«Цікаво, — розмірковую я. — Це справжні комуналки чи такі ж самі, як ця, що нагорі?»
На дворі крапотить дощ. На годиннику лише дев’ята ранку. Я заходжу в «Кулінарію», що навпроти Будинку офіцерів, замовляю чай і котлету без хліба. І думаю. Вірніше, намагаюся зрозуміти: ким це вони прийняли мене на роботу? Оклад зрозумілий, робочий день визначений. А що треба робити — не сказали! Смішно! Але нічого страшного, завтра скажуть. Лише зрозуміло, що робота не буде брудною, коли вже на неї потрібно приходити у костюмі та краватці. До речі, потрібно придбати краватку!
Київ. Листопад 2004 року. Неділя.
Протягом останнього тижня Жанна з’являлася у нас лише двічі. Але й Світлана кудись зникала кілька разів та поверталася досить пізно, близько одинадцятої. Та я не допікав їй розпитами. Вона все ще не прийшла до тями. На трюмо я час від часу бачив то полароїдні портретики наших немовлят, то їхні кучерики у маленьких прозорих пакетах, то пластмасові браслетики, на яких імена «Oleg» і «Vira» написані латиною, виглядали по-особливому сумно.
Світлана вставала зазвичай близько десятої. До того часу у вихідні я спокійно господарював у квартирі, робив собі сніданок, варив каву. Життя продовжувало наспівувати нам якусь меланхолійну мелодію, а ми її чули та слухали. Окремо. Можливо, у кожного з нас була своя мелодія, але обидві вони не вирізнялися веселістю та заповзятістю. Вони обидві читалися на наших обличчях. Я читав її на Світланиному обличчі, а вона, мабуть, на моєму.
Я звик до диванчика у своєму кабінеті. Мені подобалося втикатися обличчям у стінку, на якій висів угорський килим, і на якому була зображена книжкова шафа зі старовинними товстезними книгами. Було щось потішне у цих двох протилежних стінах мого кабінетику. Ніби книги з книжкової шафи дивилися на груповий портрет своїх попередниць, що стояли на полицях книжкової шафи. А можливо, вони думали, що там, на протилежній стіні, висить величезне дзеркало, у якому вони відбиваються? Дитячі, трішки бешкетливі фантазії іноді освіжали мою голову, мою уяву. Якось я навіть зробив спробу перевірити: скільки книжок у своїй бібліотеці я справді прочитав. На п’ятьох полицях я ледве нарахував шість, з них чотири я прочитав ще двадцять років тому. Ні, я вважав себе начитаним. Я купував товсті журнали, і російські, і наші, сідав у туалеті чи на кухні та жадібно перегортував їх. Та лише оповідання мені вдавалося дочитувати до кінця. Довга проза налаштовувала мене на сумний настрій, та й уся ця проза була просякнута таким песимізмом, що в мене з’являлося бажання знайти того чи іншого автора та дати йому трохи грошей, щоб він хоч раз у житті поглянув на навколишній світ життєрадісно!
А за вікном падав сніг. Перший сніг у цьому році. Добре, що він пішов у неділю. Неділя вже сама по собі є святковим та радісним днем. А тут ще і лапатий сніг, що падав донизу суцільною стіною мимо вікон мого тринадцятого поверху.
На годиннику 9.45. Світлана ще спить, але от-от вона розплющить очі.
І я, дивлячись на сніг через вікно кухні, думаю про неї. Повертаюся до плити, готую для неї каву. Я дуже хочу, щоб цей день розпочався для неї набагато радісніше, ніж попередні. Я хочу, щоб вона посміхнулася. Нехай листопад — осінній місяць, та однаково за вікном — сніг. А якщо лежить сніг — значить, зима. Зміна часу, зміна сезону. Наші діти померли восени, а зараз зима. Виходить, що якийсь час вже минув. Можливо, зима відверне Світланину увагу від усіх подій та поверне мені мою дружину?
Я наливаю каву у тонкий мейсенський фарфор, ставлю горнятко з блюдечком на піднос. Туди ж ставлю маленький молочник. Каву вона п’є без цукру.
— Доброго ранку! — кажу я у прочинені двері спальні.
Вона лежить, дивлячись в стелю, але після моїх слів підводить голову та посміхається. Але її посмішка не така, як раніше. Одначе це ж таки посмішка. Сумна, втомлена, тиха, як дитячий шепіт.
— Їсти будеш?
Вона заперечливо хитає головою.
— Я сходжу за газетами та відразу повернуся, — кажу я.
Вона не заперечує.
На вулиці приємний морозець. Клята осінь вже позаду. Я вийшов без шапки, сніжинки колють мене своїм холодом, сідаючи на ніс, на коротку стрижку.
Читать дальше