Андрй Курков - Остання любов президента

Ми з мамою сидимо на кухні та міркуємо. Вірніше — вона міркує, а я ліниво роздумую. Іноді вголос. Правда, мої роздуми мама швидко перериває.

— На що вони сподіваються? — запитує вона, трішки нахиляючи голову та дивлячись мені у вічі.

— Адже я з ними розмовляв лише десять хвилин. Залишив їх там та сказав, що прийду вранці.

— Ну от, це перша помилка! Вони ж там не прописані. Ти виказав слабкість!

— До чого тут слабкість? — не погоджуюся я. — Вони ж раніше там мешкали. Що мені залишалося, запропонувати їм переночувати у коридорі? Вони і про смерть старого нічого не знали, гадали, що до нього повертаються! їм немає тепер де жити...

— Так, — погоджується мама. — Нема де. Але ж вони самі вирішили виїхати з Союзу!

— Та немає вже більше ніякого Радянського Союзу!

— Вірно, — замислено погоджується вона. Обсмикує на грудях хатній фіолетовий байковий халат.

Вона сидить під відкритою кватиркою, і я бачу, як протяг ворушить її скуйовджене, пофарбоване хною волосся. Потрібно буде їй сказати, що хною вже зараз ніхто не фарбується. Але я знаю, що у шухляді її шафи в спальні лежить ще зо два десятки пакетиків цієї вічної, яка ніколи не псується, іранської хни.

— Ось що. — Зрозуміло, що вона хоче поставити крапку на нашій сьогоднішній нічній розмові. — Ми завтра разом підемо та будемо з ними розмовляти. Я їм не дозволю виганяти мого сина на вулицю! Йди спати!

Запах квартири раптом видається мені чужим. Можливо, через те, що за час відсутності мій власний запах вивітрився з цих стін. Змінилася формула повітря, яким я давно не дихав. Цим повітрям дихає моя мати, і, звичайно, я не повинен сюди повертатися. Вона ж так і сказала: я не дозволю їм виганяти мого сина на вулицю! Виходить, або кімната у комуналці, або вулиця...

Київ. Грудень 2004 року.

Пакет із цюріхської лікарні принесли о восьмій ранку. Я саме трішки загаявся, збираючись, і коли виходив з квартири, ніс до носу зіткнувся з кур’єром.

Вже в машині на задньому сидінні розкрив та дістав два аркуші комп’ютерного тексту німецькою мовою.

— До вас так рано приносять пошту? — здивувався Віктор Андрійович, дивлячись на мене у дзеркальце на внутрішній частині лобового скла.

— Ні, це кур’єрська служба, — відповів я, намагаючись розшукати у тексті знайомі та зрозумілі слова.

За годинку я попросив Нілочку дізнатися, хто серед колег знає німецьку. Згодом до кабінету зазирнув перекладач із протокольного відділу. Запропонував допомогу.

— Це з лікарні, — пояснив йому я, простягаючи листа. — Висновок про причини смерті...

Він сумно кивнув. Прикипів поглядом до першої сторінки. Зосередився.

Я стежив за його обличчям. Стежив, поки він не закінчив читати.

— Ну? — запитав я.

Він зітхнув:

— Вам потрібно зробити письмовий переклад та з ним піти до спеціаліста.

— Навіщо? — здивувався я.

— Тут є складні медичні терміни... Але там також написано, що вам рекомендується провести обстеження внутрішніх органів...

— Яких органів?!

— Коли ви не проти, Сергію Павловичу, я можу віддати листа своєму колезі з медуправління. Відправлю факсом, і за кілька годин ви отримаєте дослівний переклад. Бо ж я можу і помилятися...

Я з ним погодився.

Переклад був готовий вже після обіду. Лікарі з Цюріха повідомляли, що недорозвиненість деяких життєво важливих функцій в плодів, скоріш за все, пов’язана з «якістю сім’я батька». Після перерахування латиною можливих аномалій цюріхські лікарі наполегливо рекомендували пройти ретельне обстеження репродуктивних органів подружжю Буніних, перед тим як зробити ще одну спробу стати батьком та матір’ю.

— Може, чаю? — запропонувала, прочинивши двері до кабінету, Нілочка.

Я ввічливо відмовився. І відчув трішки призабуту важкість у грудях. Пригадав кінець жовтня та лікарню на березі Цюріхського озера. Пригадав тиху, страшну ніч, що перекреслила усі наші сімейні плани.

I ось цей лист нагадував про нездійснені плани та попереджував, що перше ніш повторити ці плани...

Я замислився про Світлану. Показувати їй лист чи ні? Адже вона досі вважає чи почуває себе винною. Як вона відреагує?

Жанна знову зникла. Її вже не було днів зо п’ять. Світлані я так нічого і не сказав. Вона, мабуть, і не знає, що я бачив їх обох, коли вони спали, обійнявшись у ліжку. Вона не знає, що саме це вибило мене з колії на три дні, що в мене руки почали тремтіти через цю сцену, що постійно виринає у моїй пам’яті у найневідповідніші моменти.