Андрй Курков - Остання любов президента

— Тут в нас це де? — запитав я. — Де взагалі я зараз знаходжуся?

— У Карпатах, у в’язниці, побудованій для операції «Чужі руки». Не хвилюйтеся, про це практично ніхто не знає, а сама територія охороняється, як секретний гірський полігон...

Я раптом невиразно пригадав про рішення позбутися небезпечних в’язнів цієї в’язниці.

— А тут крім мене ще хто-небудь сидить? — обережно поцікавився я.

— Сидять, сидять. Дуже добре, що ми їх не позбулися! Вони нам ще знадобляться у сьогоднішній ситуації. Все ж таки, як-не-як, представники російської влади!

Київ. 21 травня 1992 року. Ранок.

Мира зі своєю мамою зустрічають нас, можна сказати, з розпростертими обіймами. Вони вже накрили стіл старою рожевою скатертиною, яку, мабуть, витягли з буфету. Адже я після смерті старого у цій кімнаті нічого не чіпав. Нічого звідси не забрав, лише додав свого мотлоху.

На столі шипить електросамовар, а навколо нього стоять квітчасті чайні горнятка на блюдечках. Такий собі чайний парад планет. І дві вазочки з печивом та дешевими цукерками.

— У нас такий смачний ізраїльський чай! — примовляє Мирина мама, порпаючись у одному з баулів.

Валізи та ці безрозмірні сумки-баули займають зараз майже третину моєї кімнати.

— Куди ж я його поклала?! — запитує вона сама в себе. Потім обертається. — Миро! Ти не пам’ятаєш, куди ми поклали чай?

— Там, де кульок зі спеціями та фініками, — підказує Мира та, пройшовшись уважним поглядом по баулах, показує мамі, де все це лежить.

Я дивлюся на практично однакові сумки-баули та не можу зрозуміти: яким чином їх можна відрізнити одну від іншої? Хоча жінки, мабуть, мають таку властивість. Вони ж розрізняють між собою своїх дітей-близнюків.

За п’ять хвилин ми вже сидимо за столом.

— Я така тобі вдячна! — дякує мені Лариса Вадимівна. — Мені сусіди про все розповіли. І про поминки, які ти організував, і про те, який ти хороший! Мені б такого сина!..

Після цих слів в очах моєї мами з’являється бажання сказати щось гидке або різке. Але вона стримується. І ми продовжуємо уважно слухати Мирину маму, яка зараз поливає багнюкою брудних арабів і таких самих брудних євреїв.

— Це ж треба, — лементує вона. — Я знала, що є водобоязні євреї, від яких смердить. Я і тут одного такого кравця знала, а там таких стільки, що можна греблю гатити! I куди вони нас поселили! Я прибула з культурної столиці, а вони нас у колгосп із громадською їдальнею та щотижневими зборами! Та я ж і в партії ніколи не була. Навіщо мені збори!

Я сьорбаю чай та вичікую, коли вже нарешті Мирина мама наговориться. Вона, мабуть, довго мовчала. Кілька років.

Моя мама також терпляче вислуховує, але на її обличчі написано, що терпцю в неї залишилося не більше, як на десять хвилин.

I справді. Допивши другу чашку чаю, мама пропонує мені та Мирі піти прогулятися, а вони з Ларисою Вадимівною обговорять ситуацію.

Мирина мама на диво спокійно погоджується та по-господарськи, але привітно киває мені на двері.

— Ну що? — запитую я в Мири, коли ми виходимо з під’їзду. — В кафе?

Вона задумливо дивиться на мене. Потім пропонує піти в Музей російського мистецтва.

— Я скучила за прекрасним, — відповідає вона.

Я придивляюся до її обличчя. Вона зовсім не змінилася, лише стала трішки смаглявішою. Це, мабуть, через жарке ізраїльське сонце.

— До музею то до музею, — погоджуюся я.

Київ. Жовтень 2004 року.

— Ви маєте дуже рідкісну форму патології, — сумно промовив літній професор, знімаючи з м’ясистого носа окуляри та ховаючи їх у нагрудну кишеню білого халата.

Перед ним на столі лежать результати аналізів. Аналізів, заради яких мені довелося фізіологічно принижуватися, дозволяти людям у білих халатах давати мені найнеприємніші вказівки та поради, дозволяти їм руками у гумових рукавичках обмацувати мене у різних важкодоступних місцях. I все це заради якоїсь крапельки внутрішньої секреції або ще якоїсь там рідини, яку з тіла інакше не видобудеш. Я вже промовчу, що відчував під час видобування з мене сперми негідним для дорослого чоловіка способом.

І от зараз, коли я пройшов усі етапи приниження, вирок лунає як постріл у потилицю: «Ви маєте дуже рідкісну форму патології!»

— Ні, на спосіб життя це не може впливати, — додає професор заспокійливо. — Уся справа в тому, що ваші сперматозоїди... Це дуже рідкісна аномалія, принаймні, серед сперматозоїдів...

— Досить зволікати! — не витримав я, розуміючи, що професорська манера розмовляти може довести мене до нестями.