Василь Слапчук - Книга забуття

„Жахлива брехня про величність бою, коли війну зображають як полігон, де людину перевіряють на міцність. Хоробрість, гра зі смертю, після чого юнак стає мужчиною. Коли війну стануть оцінювати без прикрас?“ — записав Фаулз ці рядки 1955 року, а через кілька літ (1961) його пацифізм зайняв максимально крайню позицію: „Військовий розум не придатний до розвитку; солдатам узагалі не притаманне людське“.

Цікаво, як би на цю тезу відреагував Черчілль, котрий, як пам’ятаємо, також мав військову освіту, ще замолоду понюхав пороху і не розлучався з літературними амбіціями, однак попри формальну біографічну подібність цих двох джентльменів, їхній пафос — діаметрально протилежний, позаяк Черчілль передовсім був політиком, а отже, скурвим сином, якому нічого не вартувало між двома затяжками сигарою виголосити: „На війні ви не повинні бути праведником, але ваша справа повинна бути праведною“, що майже перегукується» із сталінським: «Наше дело правое — мы победили». На те вони й вожді та пастирі народні, а в пастирів — якщо вовк вівцю не загризе, то в них обід без м’яса. Праведність пастирів — це окрема тема, а щодо праведних справ добре висловився ще один англієць — Оскар Вайлд: «Справа не обов’язково буде праведною тільки тому, що хтось віддав за неї життя». Утім, повернімося до Фаулза. Із останнім його твердженням мені не хочеться погоджуватися, але я не знаю, де шукати переконливих хоча би для самого себе контраргументів. Хоч як крути, а в якійсь фазі солдат справді перестає бути людиною ― пригадайте Лотмана, який пробіг осторонь убитої жінки (вона могла бути лише пораненою і потребувати допомоги), повз маленького хлопчика, якого треба було би віднести в безпечне місце, — тільки тому, що мусив відновити зв’язок. Що ж до поставленого запитання, відповідь напрошується песимістична й однозначна: ніколи. Кінця цьому не видно. Так само, як не видно й початку. Прикрашати війну — не якесь сучасне ноу-хау, першість у цьому належить древнім.

Чудовий італійський письменник Алессандро Барікко зважився на доволі ризикований експеримент — він переповів «Іліаду» Гомера на свій лад: вилучив із неї все «зайве». Особисто мене більше зацікавила післямова до цієї книги — «Інша краса. Нотатки про війну», у якій автор висловив низку оригінальних суджень, наприклад: «Твердження, що війна — лише пекло, — згубна брехня. Хоч би як жорстоко це звучало, необхідно пам’ятати, що війна — це пекло, але красиве». Більш ніж певен, що воєнні дії Барікко бачив лише з екрану телевізора, проте його розмірковування про війну надзвичайно глибокі й делікатні, оскільки він досліджує її не у фазі наслідку, а в самому її зародку, що походить із єства людини, а людину він знає зсередини, з усіма її темними закамарками та лабіринтами. «„Іліада“ (я поясню свою думку) — історія війни, де немає місця розважливості й напівтонам. Вона була створена, щоб оспівати людство, яке воює, й оспівала його настільки яскраво, що не загубилася у віках і дійшла до нинішнього покоління людей, продовжуючи славити врочисту красу й несподіваний порив — цебто саме те, чим завжди була й буде війна. У школі, можливо, про „Іліаду“ говорять інакше. Але суть саме в цьому: „Іліада“ ― пам’ятник війні».

Я волів би вважати «Іліаду» пам’ятником літературі. А Гомерові не завадило б уставити в задницю шашку динаміту. Я навіть знаю, хто міг би це зробити.

Анатолій Дімаров розповів в інтерв’ю, як йому доводилося воювати наприкінці зими 1943-го на Донбасі: «Нас, необмундированих, здорових, хворих, а то й зовсім калік, зігнаних у полк неозброєних, турили цілий день по морозу лютому та й привели в містечко, дощенту зруйноване… Привезли і „зброю“ — на санях: гори переполовиненої цегли. Та й наказали її розбирати…» А потім «озброєних» вояків погнали в атаку через скуту кригою велетенську водойму, за якою залягли з кулеметами німці. З тилу ж цю атаку «прикривали» смершівці з кулеметами. «Хекали приречено на смерть отарою. І попереду смерть… І позаду смерть…» У цій бійні полягло п’ятсот душ.

Як вам така врочиста краса й несподіваний порив?

Про таку війну не прийнято оповідати, оскільки вона не вкладається не тільки в раз і на завжди встановлені радянські ідеологічні рамки (древні зі своїми уявленнями взагалі відпочивають), а й не прийнятна для здорового глузду. Легше відмовитися від правди, ніж повірити (а відтак і збагнути та пояснити) весь цей абсурд і жах. Люди не готові чути про таку війну. Саме тому, зазначає автор, у спогадах «Прожити й розповісти», що вийшли 1997 року, не знайшлося місця для цього епізоду, ним довелося пожертвувати задля виходу книги.