Василь Слапчук - Книга забуття

Стара підійшла до плити, заглянула до однієї каструлі, до іншої.

— Як там твій Микольцьо? — запитала.

— До санаторію відправили.

— А-а. Угу-угу. — Покивала. — А ти шо, до Лівова завтра не збираєшся?

— Скінчилося моє їждження, — мовила Ганна. — Колю зі шпиталю назовсім виписали. Дали путівку до санаторію, а звідти — додому.

— А я хотіла тебе просити, шоб ти мені льодяників купила, — баба Мірка не приховує свого розчарування.

Ганна заспокоює її:

— Я в понеділок поїду до райцентру, до воєнкомату, то куплю вам.

— У-у, — баба невдоволено підібрала нижню губу. — Лівовські мені смачніші. Та нехай уже будуть.

Ганна не зізнається, що завжди купує бабі льодяники в райцентрі біля автобусної. Нема їй коли по Львову цукерків шукати. У неї один маршрут: до госпіталю — й назад.

— Піду завтра до церкви, — каже Ганна.

— Угу, — похмуро схвалює баба Мірка. — До Хворощева чи до Вишківців? Якщо до Хворощева, то й за мене свічку Божій Матері постав, бо я, грішна, без причастя-сповіді, мов бусурманка, живу. А як до Вишківців — не треба. У них батюшка — підарас.

— Бабцю, що ви таке кажете?! — зніяковіла жінка.

Ганна не знає значення цього слово, проте чула, як ним молодь лається.

— Таке на світі робиться, шо і слухати, і казати невдобно. Содом і Гоморра!..

Баба Мірка замовкла. Чи то виговорилася, чи то взяла паузу, щоб дух перевести. Нагла тиша запала в помешканні, аж у вухах задзвеніло. Не тиша, а порожнеча. Ніби з хати всі меблі винесли або душу вийняли. Ганна завмерла, як стояла, боячись зрушити з місця. Усе довкола видавалося їй несправжнім і непевним. Здавалося, будь-який необережний порух може спровокувати щось непоправне, спричинити якісь непередбачені наслідки. Було чути, як на горищі шарудять і щось гризуть миші. За вікном у саджалці діда Кулка скреготали жаби. Ці буденні природні звуки таїли в собі якусь невизначену підступну загрозу. Внутрішньо зіщулившись, Ганна чекала, доки баба кине їй рятівне слово. Стара не поспішала — прокашлялася, продерла горло. Наче проводила підготовку. Коли озвалася, її голос звучав дещо відчужено:

— Додому скоро будеш його забирати?

Вимовляючи перші слова, Ганна відчувала відстань між собою і своїм голосом. Голос уже був тут, а сама вона ще не повернулася.

— За місяць чи два. Не пригадую, до якого числа та путівка, — відказала, мовби строгим почерком вписала до офіційного формуляра. Аж потім зблиснула в її голосі власна присутність. — Може, трохи нерви підлікує. Бо такий уже неспокійний!

— Який тут спокій, коли тобі рученьки-ніженьки пообривало, — зажурено похитала головою баба Мірка. — Коли Яремчика тая міна пошматувала, то мені світ почорнів би…

— Про кого ви, бабцю? — Ганна подумала, що баба почала заговорюватися.

— Про свого синочка, нехай душа його спочиває з Богом. Яремчиком ми його звали. Такий уже був лагідний і слухняний… А вже до роботи який беручкий! Мале ше зовсім, Місько десь волочиться, а той: «Давайте, мамо, я вам поможу…»

— Як мій Кольчик, — не втрималася Ганна.

— До всякої науки був здатний… І чоботи собі полатає і ходики полагодить… Із залізяччям любив возитися… — баба Мірка на мить замовкла, із зусиллям ковтнула слину. — Як бабахнула та міна, я саме на городі цибулю полола, — серце в мені здригнулося, ноги втерпли, голова запаморочилася, аж я на коліна впала… На сонці перегрілася, думаю собі. Аж тут люди крик здійняли. Як прибігла я, як побачила!.. Від мого Яремчика тільки кривавий кавалочок зостався. Майже такий, як я народила. Але живий, вижив!.. Знаєш, живого місця на ньому не було, а він усе жартує.

— А мій Коля плаче, — знову вставила Ганна.

— Ні наїстися сам не може, ні по потребі сходити, а він — веселий!.. Боже, ж ти мій, Боже! І хлопці до нього приходили, і дівчата… Поки дітьми були. А як почали його колєґи парубкувати, на вечорниці збиратися — затужив мій Яремко… У нас тоді такі щурі розвелися, як коні… Боялася, загризуть, як самого покину. То я їм трутки з осипкою замішала… А Яремко якось до неї добрався. Знайшла його біля притика посинілого…

Баба Мірка кінчиком хустки витерла сльозу.

Щось клацнуло в Ганниній голові, ніби там світло вимкнули. Ураз сперло дихання. Відчула себе зачиненою в тісній скрині, що скидалася на телефонну будку (скляний гріб, поставлений вертикально), з якої викачали кисень і до якої не проникали звуки. Баба Мірка продовжувала щось говорити, але Ганна тільки бачила її старечий скривлений ворухкий рот, а слова до неї не доходили, лише невиразне — бу-бу-бу-бу, наче дощові краплі об скло. Інстинктивно вхопилася за горло, потягнула донизу комір блузки. Якби ж можна було зараз розчинити навстіж груди! У голові знову пролунав цей тріскучий звук. Цього разу світло увімкнулося. І світло це засліпило їй розум.