Василь Слапчук - Книга забуття

Війну якраз найбільше характеризує те, що з різних причин замовчується, все те, що відкидається як непридатне для монументальності пам’ятника.

Барікко зауважив, що між рядків пам’ятника війні проглядає наполегливе прагнення миру, й озвучують його жінки: «Непомітні на тлі воїнських подвигів, вони втілюють у собі цивілізацію, що існує приховано й паралельно, вільну від воїнського обов’язку. Вони переконані в тому, що можна жити інакше, і вголос говорять про це». У зв’язку з цим можна пригадати «Лісістрату» Арістофана, в основі сюжету якої — страйк афінських і спартанських жінок, які задля того, аби чоловіки встановили вічний мир: 1) захопили Акрополь, де зберігалися афінські багатства; 2) відмовилися жити зі своїми чоловіками статевим життям. Зазвичай наголос робиться на другому пункті як на більш дієвому, що здатен підкорити волю чоловіків благим жіночим задумам. А мені думається, що чоловіки цей ультиматум могли б із легкою душею проігнорувати, вони трахали б один одного і продовжували воювати. Відтак резонніше шантажувати багатством. Не треба забувати, що Арістофан писав комедії. Отож посміялися (чоловіки над жінками) та й повернулися до своїх справ.

«Але без мене, — кажу собі. — Але без мене».

Я волію спати з Дайтою, а не зі снайперською гвинтівкою.

Подає голос телефон. Це Дайта. Я завжди вгадую її дзвінки.

— Привіт! Ти вже пообідав? Що поробляєш?

Перекладаю слухавку до іншого (не контуженого вуха), притискаю її плечем, налаштовуюся на розмову якщо й не довгу, то, безперечно, приємну.

— Думаю про тебе.

Знадвору брязнула клямка, протяжно рипнули й ударились об стіну вхідні двері. Ганна прислухалася, але не ворухнулася, навіть очей не розплющила. Вона сиділа на стільці за столом, поклавши голову щокою на тильний бік долонь. Присіла з дороги і чи то задрімала, чи то впала в заціпеніння. З сіней доносилося шарудіння, дзенькнуло відро, але ніхто не заходив. Може, вітер двері відчинив або який собака загнався. Ще там що поперекидає… Спонукала себе думкою до активності, але важке заніміле тіло не реагувало на ці мляві сигнали. Ні, таки хтось прийшов. Чиясь рука мацала по дверях, узялася за клямку.

— Хто там? — Ганна підняла голову. У хаті стояли сутінки, з вікна падало синювате світло.

Двері розчахнулися, ніби на них якийсь здоровань плечем натиснув. Видно, одвірки поперекошувалися: не встигнеш до клямки торкнутися, як двері вже летять.

— А я все вгадую, чи то ти вдома, чи нє… Бачу, і не світиться, і дим із комина не валить…

Дрібна, але пряма, якась зовсім не стареча постать баби Мірки перебирається через поріг.

— А хай тобі де! — лається баба.

Двадцять років тому, коли Ганна прийшла до Корнелюків у невістки, то бабу Мірку вже кликали бабою, а її син Місько був старим парубком. Здається, за цей час вона й не змінилася, хіба тільки трохи всохлася і на язик стала гостріша та дошкульніша.

— Та от присіла трохи, — ніби вибачаючись, озвалася Ганна; звелася на ноги. — Зараз я світло ввімкну.

— Можеш не світити. На шо мені тут дивитися?

— Ніч уже.

— А мені однаково, що день, що ніч, я землю ногами пам’ятаю, — просторікувала баба Мірка. — Є такі прозірливі, шо бачать, шо за версту під землею робиться, а живуть через пень колоду. Куди не ступить, то в гімно вліпиться…

Ганна клацнула вмикачем.

— Сідайте, — припросила гостю.

— То замолоду я трохи недобачала, — не вгавала стара. — Ліве око в мене косило, але що довше живу, то рівніше на світ дивлюся. Той скельця на носа чіпляє, у тамтої більмо а мій зір тільки яснішає…

«Чого ж ви так довго двері шукали?» — кортіло Ганні запитати.

Баба Мірка наче прочитала її думки.

— Там у тебе в сінях сушина в торбі висіла… Шо, може, вже вийшла?

— Я зняла, треба викинути. Хотіла Колі узвару завезти, а дивлюсь — там якась міль завелася.

— Дурна ти, — плямкнула губами баба Мірка. — Не та міль, яку ми їмо, а та шо нас їсть. Не викидай, я заберу. Вони мені присмакували. Часом візьму, кину до рота… Я люблю, шоб у губі шось бовталося.