Василь Слапчук - Книга забуття

Військо — це машина, бездушний механізм, у якому солдат — найдрібніший гвинтик. Банальний, надзвичайно збитий образ, одначе абсолютно правильний. Навіть за відсутності дідівщини, коли новобранець не піддається фізичним моральним знущанням, навіть якщо сержанти не звірствують, і муштра щадна й не відбирає останніх сил, цебто все відбувається в межах закону військового статуту (буду дуже подивований, якщо хтось мені розповість, що таке трапляється), однаково перші місяці солдатської служби нестерпні: солдат невільний робити, що хоче, невільний висловлювати, що думає, він невільний у всіх сенсах, оскільки перестає належати собі, втрачає індивідуальність, лице, голос, волю… Солдат — ніхто. На перших порах це неймовірно гнітить, усі негативні відчуття складаються в одне нестерпне відчуття приреченості. Аби зняти стрес, солдат починає пити одеколон, настоянку із зубної пасти, їсти хліб, намащений гуталіном) — коротше, заливає, запихає в свій організм усе, що горить, що туманить мозок, що викликає кайф… Інакше кажучи, стає цілковитим дебілом.

Навіть турист за короткий період перебування на війні здатен дізнатися й пережити дуже багато, але ота тимчасовість візиту завжди заважатиме йому пройнятись відчуттями солдата, збагнути всю ту приреченість, із якою живе й помирає солдат. Час на війні для солдата тягнеться так болюче повільно, наче це жили з нього тягнуть (недарма офіцерам нараховували вислугу рік за два), мука страшенна; події, стани, відчуття — сприйняття світу та його бачення — укладаються, творять реальність, що набуває форми безкінечності. Фізичні й моральні навантаження зашкалюють; постійна зайнятість: за дня ми ходимо до них воювати, уночі — вони до нас, плюс хронічне недосипання, що за постійного нервового перезбудження причумлює свідомість так, що дійсність починає нагадувати страшний, гротескний сон, із якого неможливо випручатися. Починаєш заздрити пораненим, думаєш про них як про щасливчиків, на яких чекає відпочинок і медсестри… А ти залишаєшся, ти залишаєшся і вже близький до того, що почнеш заздрити вбитим.

Солдат продовжує функціонувати з єдиної причини (вона надзвичайно лаконічна): бо мусить. Дев’ятнадцятирічні пацани чинили дивовижні речі, не на межі своїх можливостей, а за цією межею; сильні чи кволі, вони робили більше ніж здатні були робити. Ми повинні були. Долг . (Цим словом позначалося наше приречення). У нас не виникало запитань: що й кому ми заборгували? Жодного бунту, жодного супротиву. Ми виконували свій обов’язок, який нам накинули, наче ярмо на шию. Ми не були покірними, ми були обов’язковими. Повинність входила в поняття нашої честі. Для нас альтернативи не існувало. Суть нашого перебування на війні, можливо, й не сформульована так відверто, одначе проглядала крізь усі ці замполітські заморочки доволі виразно: „Я тут, щоб убивати, я тут, щоб бути вбитим“. Це ніби само собою розумілося. І приймалося. Проте, водночас, залежність від чужої волі гнітила неймовірно.

У щоденнику Джона Фаулза я надибав тираду, в якій він висловив своє ставлення до війни: „Проблема страху; що далі, то більше я переконаний, що не пішов би воювати, якби почалася війна. Її жахлива жорстокість. Переконаний: я справжній боягуз. Можу ризикувати з власної волі, але загинути під колесами воєнної машини чи за холодним наказом генерала — даруйте… Не сумніваюся, що принесу людству більше користі живим, ніж мертвим. Мучеництво — нехай, але не участь у бійні“.

Із 1939 року Фаулз навчався в Бедфорд скул — у школі, про яку говорили, що в ній виховують кадри для державної служби. Після її закінчення (оскільки йшла війна) він поступив до училища, де готували офіцерів військово-морського флоту. Пройшовши основний вишкіл, новоспечений офіцер (у вісімнадцять років) був направлений інструктором у табір для підготовки десантно-диверсійних загонів. Як зазначає Чарльз Дрейзін, автор передмови до першого тому щоденників, це призначення не викликало у Фаулза жодних негативних емоцій, під кінець відбування воїнської повинності він настільки зжився з воєнною службою, що став замислюватися, чи не зв’язати йому життя із воєнно-морськими військами, відмовившись від Оксфорда. І лише знайомство з якимсь сером Айзеком Футом, либонь, чоловіком доволі авторитетним, допомогло визначитися майбутньому письменнику в його виборі, позаяк сер Айзек сказав, що лише дурень на місці Фаулза вибрав би військову кар’єру. Фаулз не вважав себе дурнем і не був ним, відтак і прислухався до доради. Проте, як справедливо можемо судити, на ту пору не був достатньо розумним (толерантніше — зрілим), щоб дати раду тій дилемі самотужки. Отож, воювати Фаулзу (брати безпосередню участь у бойових діях) не випало, однак і на печі він не відлежувався, цебто мав змогу на особистому досвіді скласти уявлення і про військо, і про війну. Тільки ж пережитий досвід і досвід переосмислений не є тотожними, а на ту пору Фаулз іще не виробив інструментарію, потрібного для осмислення, не накопичив для цього оперативних потужностей. Одначе ревізію свого світогляду розпочав дуже швидко: вже у перший рік перебування в Оксфорді самосвідомість Фаулза настільки зросла, що це привело до бунту проти всіх основ та підвалин, які він раніше захищав. Безперечно, змінилися його погляди і на все те, що було пов’язане з військовими та війною.