Василь Слапчук - Книга забуття

Гриць — один із моїх земляків, миршавий, ледве визирає з кирзових чобіт, личко, наче в гумового гномика, на якому красується вічно червоний носик. Свою фізичну компактність Грицько компенсував кипучою енергією та задерикуватістю. Якось він брався битися із Камбулатом об заклад (ми були тоді на виїзді), що проведе ніч на одній із віддалених сопок лише з однією гранатою та двома штик-ножами. Звичайні понти. Проте ці двоє не були пустими базікалами, колись вони врятували життя взводному, витягнувши його пораненого з поля бою.

Кажучи тодішньою лексикою, клав би я на всю цю воєнну доблесть, на Камбулата з Грицем та на всі інші військово-воєнні принади, якби не був таким самим недоумком. Я не пішов шукати Сашка. Можливо, він ще заходив, але батальйон наш надовго залишив бригаду. Ми так і не зустрілися. Після Афганістану також не перетиналися, випадковості нас не зводили, а самі ми зустрічі не шукали. Я не шкодую, що не скористався його пропозицією, проте вдячний йому за неї. Сашко — єдиний українець, єдиний земляк, який учинив так, як і слід чинити землякам (зважаючи на приклади кавказців чи середньоазіатів). Він був винятком із правила, і на цей український виняток я покладаю більше надій, аніж на всі довбані українські правила.

Дайта уважно стежить за ходом моєї думки.

― Ти так говориш, ніби бути українцем — це випробовування, ― зауважує вона.

― Так і є, — погоджуюся. — Принаймні для чоловіка. За жінок не знаю.

Із притаманною їй скромністю, Дайта не береться бути речником громади українських жінок.

— Мені нічого додати до того, що від імені українських жінок українським чоловікам сказала Оксана Забужко.

Мені залишається вдати, що я не розчув, замислившись про інше.

Про наш бій на кабульській дорозі я розповів не для того, щоб показати, яким геройським хлопцем я був. Мені це геройство недорого обійшлося, просто ще не настала моя пора прощатися з родичами (у мене це не забрало би багато часу, бо вся рідня вичерпувалася мамою) і до Бога молитися. Я цілком адекватно сприймав тодішню ситуацію, реально оцінював небезпеку для власного життя, однак не вірив у те, що мене можуть убити, і ця невіра привносила в мою поведінку певний елемент неадекватності.

Зважаючи на біографічні дані, Ернест Гемінґвей не мав реального солдатського воєнного досвіду (про це вже йшлося), одначе саме в нього я знайшов висловлювання, як на мене, абсолютно правдиве: «Доброму солдатові на фронті ведеться так: спочатку ти хоробрий, бо гадаєш, що куля тебе обмине, що ти не такий, як усі, і не можеш померти. Та потім починаєш розуміти, що це зовсім не так. Тоді тебе охоплює справжній страх, але якщо ти добрий солдат, то виконуєш свої обов’язки так само сумлінно, як і раніше». Зрештою, не так уже й важливо, чи Гемінґвей особисто пережив ці дві стадії стану солдатської психіки, чи записав твердження із чужих уст, керуючись письменницьким чуттям, головне — він уловив суть.

Епізод із підбитою БМП не позбавлений певних ефектів, якщо можна так сказати, кінематографічності, цебто цілком придатний для ілюстрації війни в її традиційному героїко-пропагандистському зображенні, проте це тільки один бік війни ― зовнішній, демонстраційно-наочний. Цікавіший він тим, що відкриває фантастичні здібності людини, які та здатна виявляти в екстремально-стресових ситуаціях. Я пам’ятаю ті зусилля, яких я докладав, це страшенне перенапруження, але я не можу сказати, що мені було важко. Це було неможливо, якоюсь концентрацією волі, всього єства, мені вдалося зробити неможливе, але вчинив це ніби не я, все відбулося само собою.

У Японії існує поняття муга , що вказує на стан свідомості, якого повинен досягнути майстер у ході самодисципліни. Характер цього стану майстерності полягає в тому, що він відповідає певному досвіду, коли не існує найменшого розриву між волею людини та її дією. У людях, які не досягнули майстерності, присутній своєрідний «ізолюючий екран, умонтований між волею та актом діяння. Цей екран називається „я, що спостерігає“, „я, що втручається“, і коли спеціальними тренуваннями цей екран прибирається, майстер втрачає відчуття „я це роблю“. Дія відбувається без зусилля. Муга базується на тій самій філософії, що й настанова жити „наче ти вже помер“. Японці кажуть „живе, ніби вже помер“ тоді, коли людина живе на рівні „майстерності“. Уподібнившись мертвому, людина позбувається примусу керуватися загальними правилами. У такому стані вивільняється „шосте чуття“, усувається самоцензура й відбувається повне звільнення від самосвідомості й суперечностей.