Василь Слапчук - Книга забуття

Бій — це життя на високій швидкості. Добре сказано. Наразі ж мої життєві процеси течуть уповільнено. Я повільно думаю й повільно пишу… Піді мною нічого не вибухає, я перебуваю поза боєм. Швидкий лише час. Швидкий і нещадний, наче вибух.

— Почуваюся черепахою-самцем, — нарікаю.

Дайта сміється.

— Якщо тебе здолає любовна хіть, тобі не доведеться за мною ганятися.

Тепер і я всміхаюся.

— Уявляю, який грюкіт здіймається, коли черепахи спарюються.

— Нема ніякого грюкоту, — заперечує Дайта. — Бо закохана черепаха, це черепаха без панцира.

Я не знаходжу гідної відповіді. Доводиться вдавав заклопотаного.

— Не відволікай мене від магістральної теми, — прошу люб’язно. — Не поглиблюй кризи жанру.

— Я навпаки намагаюся зіштовхнути тебе в русло, ― Дайта відповідає люб’язністю на люб’язність. — Хіба не ти посадив равликів на велосипеди?

— Що ти маєш на увазі?

— Якщо самця-черепаху поставити на колеса — вийде непоганий скейборд.

Головне, думаю собі, щоб колеса присобачили до живота а не до спини.

Люди прагнуть жити на високій швидкості, люди прагнуть здобути славу й перемогу в боях. Люди намагаються прожити мир як війну, їхній мир настільки немилосердний, що війна видається полегшенням.

Юрій Лотман у своїх «Не-мемуарах» відзначав, що на фронті сміялися значно більше, ніж потім доводилося в мирному житті. Під час миру людина розмінює себе, губить, утрачає, а на війні — віднаходить. Надія Мандельштам у «Другій книзі» писала, що людина, яка втратила індивідуальність, нерідко знаходить гідність саме в строю, на війні: «Друга світова війна, хоч як це й жахливо, для декого стала внутрішнім полегшенням, оскільки позбавила роздвоєності, характерної для мирного життя». Напевно, це не казна-яке відкриття, одначе на таких настроях зі зрозумілих причин не прийнято було наголошувати. Надмірна спостережливість дорого коштувала, особливо ж, якщо обростала коментарями. Дружина поета не боялася спиняти свій погляд на явищах, які інші з причин елементарної безпеки намагалися оминати. «У нашому житті громадянська сміливість — явище значно рідкісніше, ніж військова звитяга. Люди, які відзначалися жалюгідним боягузтвом у суспільному житті, виявилися хоробрими офіцерами й солдатами». Наведена заувага отримала відтворення (щоправда, зворотне) в літературі, зазвичай змальовувалися приклади, коли люди, які виявляли на війні героїзм, у мирному житті пасували перед свавіллям чиновників тощо, проте розробляли цю тему лише після ліцензій ідеологічних інстанцій. Не вдаючись у деталі, можна підсумувати, що жити під час миру важче, ніж смерть на війні, оскільки мир переобтяжений нюансами, а війна — ніби спрощена модель буття. Перехід до миру дається значно важче, ніж до війни. З війною пов’язана мобілізація, активізуються ресурси, потужності, дух… А мир тягне за собою демобілізацію. Мене вразили воєнні спогади Юрія Лотмана, він на кількох десятках сторінок розповів про війну та про людину на війні те, чого не знайдеш у сотнях томів, цілковита відсутність пафосу й максимальна, радше навіть повна правдивість, без прикрас і без очорнення. Записки людини, яка звикла бути чесною з собою (насамперед), а відтак — і з іншими.

«Ми раптом несподівано зрозуміли, що війна закінчилася. Це було дивно — точнішого слова знайти не можу. Мабуть, так почувається немовля, коли народжується: звичної ситуації немає, а що робити — воно не знає».

Ось така перша реакція на мир.

«Загальний настрій усі ці роки, як я казав, був бадьорий. Бувала втома, прокляття, іноді енергію й силу доводилося підтримувати довгими й вишуканими матюками (дуже помагає). Узагалі — жодної ідилії. Але це було щось інше порівняно з тим, що трапилося з нами відразу після закінчення війни. Зробилося чомусь дуже сумно».

Цілковито крамольне зізнання. Як для переможців, реакція безперечно неадекватна. За всіма радянськими канонами, день Перемоги — це «радість зі сльозами на очах», інакших тлумачень, редакцій, прочитань не могло бути. Їх начебто й не було, принаймні вони не озвучувалися. Приватні ж оповіді фронтовиків видавалися надто суб’єктивними й не мали узагальнюючої сили та переконливості надрукованого слова, що автоматично набувало статусу документа. Дебютна публікація «Не-мемуарів» відбулася 1995 року, в пору перших проявів горбачовської гласності. На той час наукові напрацювання Лотмана забезпечили йому славу вченого зі світовим ім’ям, проте задовго до цього він мав усі шанси забронзовіти, заіржавіти, запліснявіти й покритися пташиним послідом, як це трапляється з багатьма закам’янілостями, проте сила таланту (можливо, маємо справу з генієм, тільки ж геніальність філолога менш очевидна, ніж геніальність, скажімо, фізика, відтак складніше піддається практичній перевірці) уберегла його від цього, Лотман був не з тих, кого можна було причесати під один гребінчик, хто би зважав на стереотипи мислення, кому б директивні шаблони заступили істину. Час не притупив гостроти зору, не потьмарив ясності пам’яті, не відкоригував правди на догоду кон’юнктурі.