Василь Слапчук - Книга забуття

«Ураз і, здавалося, без жодної причини нас охопила гнітюча туга — не нудьга, а саме туга. Ми пили мертвецьки й не п’яніли. Доводилося згадувати і давати собі звіт про те що в ці роки старанно забувалося».

Юрій Лотман пригадував, як під час артобстрілу біг уздовж дроту, шукаючи обриви, й на березі річки побачив мертву жінку — вона, мабуть, не знала, що за ніч фронт підсунувся на десятки кілометрів, і вийшла набрати води, прихопивши з собою хлопчика років трьох-чотирьох: малий сидів біля неї і, нічого не розуміючи, тягнув за руку. Боєць побіг далі. Була перебита лінія, артобстріл мав змінитися німецькою танковою атакою, він мусив налагодити зв’язок із батареєю, тому в ту мить у нього не було жодного сумніву, що чинить правильно. Автор зізнається, що на ту пору побачене навіть не вразило його, воно злилося з буденністю, зафіксувавшись тільки як факт. Це й не дивно: всі емоції бійця були підпорядковані його функції, окрім цього, він і сам міг щомиті бути вбитим. Смертю не здивуєш і не розчулиш смерть.

Лотман: «Як сказав М. М. Сперанський Г. С. Батенькову: „На погосте живучи, всех не оплачешь“. Але першої п’яної ночі після закінчення війни я все це побачив знову. Це і багато іншого. Невипадково ми мертвецьки пили і було чимало самогубств. Їх офіційно списували за формулою „у п’яному стані“, як пізніше списали самогубство А. Фадєєва. Однак причина, звичайно, була в іншому. Настав час розплачуватися за борги. Так само, як він пізніше прийшов і до Фадєєва» (зазначу в дужках, що не можу не поважати Фадєєва за те, що він виявився чесним боржником. А я — ні).

— Вершина парадоксальності, — каже Дайта. — Пройти війну, вижити, а потім застрелитися після перемоги!..

— У цьому вся людина, — кажу я. — Це відповідь, яку традиційно розчленовують на запитання.

Нещодавно по телебаченню озвучили статистику самогубств серед військових, які воювали в Чечні: величезна кількість вояків (на слух не запам’ятав точного числа) вкорочують собі віку, не в змозі пережити постстресові стани. Йшлося не про тих, хто проходив там строкову службу (священний обов’язок), а про чоловіків, які добровільно обрали професію військового, цебто пройшли прискіпливіший відбір, отримали відповідний вишкіл тощо. Виявляється, що професіонали так само вразливі, як і аматори, хоча, безперечно, вони мають перевагу, сама наявність статистики свідчить про це, адже «афганці» накладають на себе руки без жодного обліку. Якщо існує статистика, тож проблему відстежили й вивчають, утім, можливо, що держава (позаяк уклала в підготовку професіоналів кошти) просто підраховує власні збитки, і про людей у принципі, як не йшлося, так і не йдеться — лише про неефективність ресурсів. Суїцид «афганців» визнають, але завжди в приватному порядку, як несистемний; щоразу це окремий випадок, який не має зв’язку з іншими аналогічними. Доводиться чути про психічну кволість покоління, мовляв, он яка війна була (Друга світова) — і нічого, ніхто не стрілявся, не вішався…

А ви почитайте Лотмана.

Мабуть, це фізичний закон: що більший на людину тиск, то більша її здатність опиратися. Та щойно прес обставин послаблюється, людина «розклеюється». На пам’ять приходить Кундера зі своєю формулою «нестерпної легкості буття». І що легше це буття, то нестерпніше. Дивно, але спускатися з гори важче, ніж підніматися, тож, штурмуючи вершини, потрібно брати це до уваги. Відтак відкриття юного Михайла Кульчицького, що «Война ж совсем не фейерверк, / А просто трудная работа, / Когда — черна от пота — вверх / Скользит по пахоте пехота…» — не останнє, як з’ясовується: мир — не відпочинок від війни, а зовсім інша робота, із менш окресленою формою тяжкості, зате із вигадливішим рівнем складності.

Лотман стверджував, що писати про війну так само складно, «як описувати величезний простір, у якого немає чітких меж і внутрішньої єдності»: «Одна війна в піхоті, друга в артилерії, третя в авіації». Те саме й в Афганістані. Хтось служив у штабі, хтось у ремроті, хтось у бойовій частині…

Але навіть у бойовій частині є чимало хлібних і безпечних місць, де можна відсидітися. Блатна служба на пекарні (там дефіцитний білий хліб і дріжджі, без яких не настоїш браги), на ГСМ (там соляра, а соляра — це пайса (гроші)), у хозвзводі (там доступ до продуктів), у каптьорці (каптьорка — це ніби Швейцарія в окупованій фашистами Європі)… Каптьорщики безвилазно сидять у бригаді, хозвзвод виходить на бойові, позаяк солдат хоче їсти навіть на війні, навіть перед смертю. Я вже казав, що це були блатні місця, з усіма цими хліборізами та каптьорщиками намагалися дружити, а якщо й виявляли зневагу, то тільки до тих, од кого не сподівалися жодної користі.