Василь Слапчук - Книга забуття

Людині, яка померла, вже нічого втрачати, в неї немає жодних „прив’язаностей“, вона по-справжньому вільна.

У північноамериканському індіанському племені оджібве було деяке своєрідне товариство, що називалося Віндігокан. Його членами ставали найхоробріші чоловіки, які довели свою мужність у боях; тих, кого приймали до цього товариства, переставали вважати живими, вони харчувалися і спали окремо від усіх і не зобов’язані були дотримуватися законів племені.

Мабуть, і я на той момент у певному сенсі помер, якась частина мене (та, що мислить критично, що оцінює) була відсутня, я сам собі не заважав. Ота цілковита відстороненість тієї моєї сутності, що відчуває втому, біль, відстежує і переживає процес („я, що втручається“) і повна присутність сутності, що діє без озирання на лещата обставин та межі можливостей. У цьому короткому відрізку часу я діяв так, наче вже оволодів станом свідомості муга. Вибухом мене закинуло туди, куди за буденних обставин окремі спроможні дострибнути лише завдяки довгим рокам наполегливих тренувань. Цей унікальний досвід на мені мало позначився, все відбулося само собою. А ось по горах лазити жодна муга чомусь не допомагала, там само собою нічого не відбувалося, там ти присутній увесь, із усіма своїми доважками, з усім воєнним реквізитом… Таке враження, що тягнеш на собі і небо, що над головою, і гори, що під ногами. Сили закінчуються задовго до того, як завершується маршрут, тож решту шляху доводиться долати на самій волі. Я вибудував для себе тактику: обирав місце в першій десятці й намагався рухатися так, щоб нікого не пропускати вперед: просто тримаєш такий темп, щоб ніхто не наступав на п’яти — для цього треба лише переставляти ноги, переставляти ноги, переставлятиногипереставлятиноги… Не зупинятися, не розслаблятися, не давати собі відпочинку, просто переставляти ноги, переставляти ноги… Зупинятися тільки тоді, коли зупиняються всі, води не пити, навіть якщо інші п’ють, навіть якщо просять у тебе і випивають твою воду, самому не пити… Так, ускладнюючи собі завдання, вдавалося полегшувати моральний бік справи, творити ілюзію, ніби сам керуєш процесом: робиш не те, що мусиш, а те що хочеш.

Якось ми (наші два взводи спільно з дев’ятою ротою) ходили блокувати кишлак, на дорогу туди й назад у нас пішов день. У військовому плані операція була зовсім безхитрісною: ми оточили поселення, прилетіли гелікоптери, забомбили, закидали будівлі урсами , нам навіть не довелося стріляти — з чим прийшли, з тим подалися назад. І тоді багатьом із нас трапилися камені спотикання. Спека стояла немилосердна. Мене дивувало, що провідники з місцевого населення так само страждають, як і ми, їм так само важко, їх так само катує спрага. Із собою на весь день — лише фляга води (трохи більше, ніж поливане горня), аби брати з собою більше не було ємностей. Використовували гумові чоботи (їх називали панчохами) від узека (костюм протихімічного захисту), зав’язували й укладали в речиннок, але ця додаткова волога суттєво проблему спраги та зневоднення організму не розв’язувала. На мені була повна викладка — все, з чим належить носитися бійцеві заради власної боєздатності, плюс стрічка від агееса (автоматичного гранатомета) через плече (потім, коли хтось склеїв ласти , мені підкинули ще одну, і я став схожим на революційного матроса; а коли „здох“ Уткін, наш новий замкомвзводу мені дістався його автомат; врешті вирубився туркмен Гоша, повільний, невеличкий, але міцно збитий (він відзначався витривалістю віслюка, однак і в осликів бувають невдалі дні) його повели попід руки, як панянку до танцю, а на мене повісили станок від гранатомета, і тепер я вже нагадував коняку Пржевальського)… Добре, що не квіточку, бо якби на мене сів метелик, із цим я вже не впорався би й завалився б із великим брязкотом і скаліченим гонором, а так — упівсвідомості на автопілоті, проте доплуганився.

Пригадався віршик, що годиться для автокоментаря: „„Чи був ти на війні?“ — / цікавиться жінка. / Ствердна відповідь — остання / моя можливість затримати / її увагу на собі. „Скількох коней під тобою вбито?“ — Шанси мої зростають, / але я мовчу, бо не знаю, / як їй пояснити, що був на війні / конем“.

Піхотинців жартома називали парнокопитними. Тепер кого не зачепи, то він або спецназівець, або десантник, або розвідник. Якогось року, пам’ятаю, в „Мальвіні“ (гидотне кафе, в якому в день виводу після урочистостей у драмтеатрі та меморіалі „афганці“ збиралися, щоб пом’янути загиблих і випити за здоров’я живих — бажано, за кожного осібно), коли проголосили тост за піхоту — випили всі, але ніхто не визнав причетності до безпонтових парнокопитних. Можливо, й правда, що із сотні присутніх піхотинцем був лише я один. Мотострілки не носили тільняшок, але солдатські труси, гадаю, у всіх були однаково сині. Наш третій батальйон робив усе те, що й десантники чи спецназівці (батальйон спецпризначенців до Джелалабаду ввели, здається, 1985 року), наша 66-та окрема мотострілкова бригада за рік боїв у Афганістані була вдостоєна ордена Леніна, раніше на прапорі бригади були тільки два ордени: Червоного Прапора й Олександра Невського. Утім, треба визнати, говорячи про війну, без понтів, як і без пафосу, не обійдешся. Кому ж хочеться визнавати, що був на війні конем? „Купила мама коника, / а коник без ноги… / Яка чудова пісенька! Ги-ги-ги-ги-ги-ги!“