Василь Слапчук - Книга забуття

«Яке це, мабуть, полегшення наїстися осипки з труткою для щурів!»

Спочатку Колю перевели до Києва. Ганну викликали телеграмою. Коли вона вперше зайшла до синової палати — розгубилася. Шість чи вісім ліжок, половина — порожні. Обмацувала поглядом лежачих, бачила однакові стрижені голови на білих подушках, але в жодній не впізнавала свого Микольці, свого Кульчика-Мурчика. Здається, цей, що біля вікна…

— Мамо! — донеслося з протилежного кутка. — Мамо!..

До неї ледь звелося чуже незнайоме обличчя. (Потім довго картала себе: «Де було моє серце? Чого воно мені не підказало?»). Їхні очі зустрілися. Зазирнувши їй у лице, син розплакався. І тільки тоді вона впізнала свого сина. По сльозах.

«Господи, що ж вони зробили з моєю дитиною!»

Вклякнула перед ліжком на коліна, пригорнула до грудей колючу синову голову.

«Де тепер його м’які кучерики?»

Ганна злякалася своєї думки. Лікар уже сказав їй, що в сина ампутовані обидві ноги. А вона після цього побивається за кучериками…

— Колюньчику!..

— Мамо!.. Що ж тепер буде, мамо?!

Заспокійливо гладила синові плечі, які дрібно тремтіли й раз по раз здригалися. Коля завжди був тонкосльозим, але й швидко заспокоювався, варто було його лише приголубити, пожаліти. Любив лащитися. Бувало, аж муркоче. Через що вона й назвала його Мурчиком. Йому подобалися пестливі прізвиська. Мурчик, Кульчик… Кульчиком він сам себе нарік. «Як ти звешся?» — «Кульчик». Від Кольчик — так його кликали в родині. Ганна завжди знала, як сина втішити й заспокоїти. Але не зараз.

— Синочку, не плач…

І говорила щось, чому сама не йняла віри, від чого язик терп і ставав у роті дубом. А син не переставав схлипувати. Уже всім тілом бився в риданні. Неможливо було розібрати слів, якими він виповідав свій біль, свій відчай, свій страх. Зрештою, всі слова втратили силу і зміст. Окрім одного.

— Мамо! Мамо! Мамо! Мамо!.. — обриваючи завивання голосно вигукував, шукаючи в матері підтримки, захистку рятунку, і далі продовжував тужно по звірячому квилити і знову: — Мамо! Мамо!..

У Ганни затерпала на голові шкіра, німіла потилиця.

Забігали медсестри. Чула, як хтось сказав:

— У транзитного — істерика. До нього мати приїхала.

З’явився лікар. Потім медсестра з уколом.

Ганна хотіла відсторонитися, аби не заважати. Лікар зробив їй знак, прохаючи вийти. Але Коля вчепився в неї, волаючи:

— Мамо, не кидай мене!..

— Я тут, синочку, я нікуди не йду… — шепотіла вона.

Медсестра стягнула з Колі накривачку, і Ганна побачила понівечене синове тіло… Дивно, що вона не збожеволіла або її не розбив параліч. Вона мала б померти там на місці, однак не померла.

Обличчя в Ганни змокріло від синових сліз. Її ж очі були сухі й гарячі, як свіже попелище.

Вона відірвалася від сина тільки тоді, коли той заснув.

Потім із нею розмовляв начальник відділення. Дуже ввічливий і акуратний. Завів до свого кабінету. Запросив сісти.

— Він зможе ходити на протезах?

Це запитання Ганна приготувала заздалегідь.

— Малоймовірно, — почула у відповідь. — Перелом хребта, параліч нижніх кінцівок…

Так і сказав: «нижніх кінцівок». За ці слова Ганна зненавиділа цього чемного й акуратного доктора. Її заклинило на тих кінцівках. Далі вона вловлювала тільки загальний сенс сказаного. У синовому тілі багато осколків. Деякі загрожують життєво важливим органам. Колю готують до операцї. Операція складна й дуже відповідальна. Таку операцію можуть зробити тільки в них. Усе буде добре. Це не остання операція. Подальше лікування здійснюватимуть у Львівському окружному шпиталі. На все це Ганна мовчки кивала. Так і вийшла, не зронивши слова.

Якби тоді їй хтось замішав осипки з труткою, вона б не відмовилася.

Слухаючи бабу Мірку, Ганна теребила пальцями ґудзик на кофті. Можливо, так вона утримувала власну свідомість від реальної загрози бути затягнутою в ту емоційну вирву, яку спричинила бабина розповідь. Коли з-під ніг у людини зникає опора, коли рукам нема за що вхопитися, людина хапається за гудзик.

— Я думала, що Михайло у вас одинак, — каже Ганна. — Чого це його не видно? У відрядження поїхав?

Баба Мірка стрепенулася, ніби її окропом обдали.

— До сраки носом би він заїхав! — підняла голос до другої октави. — Женитися йому, бач, на старості приспічило! Щоб його шляк трафив із його женячкою…

— Не кленіть, бабцю, то ж ваша дитина.

— Ніяка халєра його не вхопить. А як і вхопить, то ніхто плакати не буде.

«Може, жінка буде», — подумки заперечила Ганна.