Василь Слапчук - Книга забуття

— Осьо — ваша, — посунула до баби білу хлібину.

Баба Мірка пом’яла буханець грубими коричневими пальцями.

— М’якенький, — вдоволено прицмокнула. — І шкуриночка така, як я люблю.

Однак цього бабі виявилося замало, потягнулася й обмацала чужі хлібини. Ганна невдоволено поморщилася, але промовчала.

— І ці свіжі, — наче трохи розчаровано шамкнула баба Мірка, та одразу ж знайшла привід покращити собі настрій. — Та тільки в мене — білий. На чотири копійки дорожчий. Хіба думала я коли, шо на старості буду їсти самий білий хліб, як яка пані! — вдоволено хихикнула.

«Що з літ, то й з розуму» — подумала Ганна.

Мов на підтвердження її слів, баба попросила:

— Вріж мені шкуриночки — посмокчу. Додому мені терпцю не вистачить.

— То я вам від свого вріжу, — запропонувала Ганна.

— Так у тебе ж сірий?..

— Сірий.

— Ну, вріж свого сірого, — мовила баба Мірка тоном, ніби хтозна-яку поступку-послугу їй робила. — А то зовсім запанію.

Баба пальцями відірвала шматок від окрайця і, вкинувши його до рота, зачала так смачно плямкати й прицмокувати, аж у Ганни слина покотилася й засмоктало в животі. Тільки тепер згадала, що весь день перебула за однією склянкою чаю. Захотілося й собі відбатувати шматок.

―Славний хлібчик, — похвалила стара.

Ганна визирнула у вікно.

— Баба Ксенька ще не спить, а в діда не світиться.

— То він гроші на електриці заощаджує, — бубнить баба Мірка з набитим ротом. — Сидить у темноті й транзистора слухає.

— Ходімте, я вас проведу, бо вже геть ніч. — Ганні кортить взяти бабу під руку й розвернути до дверей. — А заодно й хліба віднесу.

— Зачекай-но, я з тобою розрахуюся.

Стара, відвернувшись і загородившись спиною, безконечно довго копошиться в спідницях, дістаючи гроші. Бряжчить, перебираючи, дріб’язком.

— На. Полтина з Леніним. Тут і за минулий раз. — Кладе на стіл монету. — Дай мені здачу.

Ганна шукає в гаманці десять копійок. Баба забирає в неї здачу й розпочинає зворотній процес — трясе лахами, повертаючи у сховок зав’язаного у вузлик носовика зі скромними фінансами. Ганна терпляче чекає.

— А за льодяники, як купиш, тоді заплачу, — каже баба Мірка.

Ніч виявилася не такою вже й непроглядною, як видалося з хати. Небо хоч і було затягнуте хмарами, але легкими, не дощовими, крізь які прозирав місяць. Ледь подував прохолодний вітерець.

— Щось Арсенові жаби притихли, — зауважила баба і, голосно позіхнувши, продовжила: — Дурний дід, сидів би собі в городі й із балкона попльовував… Дочка його, Зінка, ніяк не впросить… А він, дурень старий, уперся, не хоче з Ксенькою розлучатися… А Ксенька ж та така профура, прости Господи, шо на ній вже проби нема де ставити!..

«Ревнує баба Мірка». — Усміхнулася Ганна в темряві.

Невтоптана стежка ледве вгадувалася під ногами.

— Тримайтеся за мене. — Намацала бабину руку.

Баба Мірка норовисто вивільнила лікоть.

— Не тре мене попід руки брати, не до шлюбу йдемо. Гляди сама носом не заори.

«Треба ж бути такою вредною!» — подивувалася Ганна. Згадала свою свекруху. Також була непроста жінка. Що не зроби — їй недогода. Аякже — жінка начальника. На Толіка, сина свого, а Ганниного чоловіка, надмухатися це могла. Думала, що з нього два буде. Хотіла, щоб він на міській одружився, жив у квартирі на найвищому поверсі… Вважала що це вона, Ганна, життя її синові зіпсувала. Поки свекор жив, свекруха ще більш-менш по-людськи поводилася. А зі смерті Антона Павловича розпочалися Ганнині біди. Миколка дуже важко дідову смерть переніс, на нервах відбилося… Їздила з ним по лікарях, до різних бабок-шептух водила. Толік пиячити почав. І то так, що за рік спився на ніц. Із роботи вигнали. Почав із дому, що цінніше, тягати. Врешті хату, що свекор не добудував, розібрав і продав. І, знову ж таки, Ганна винна… Свекруха поїдом їсть. Із тої їді, з тих нервів свекруху параліч розбив. Коля тоді до п’ятого класу ходив. Але людянішою не стала, а, навпаки, озлобилася. Мерву робила. Наче несповна розуму. То їдло викине, мовляв, Ганна її отруїти хоче, то на судно перестане проситися, на зло в ліжко робить… А як Кольцьо вчився в сьомому — його батько перед Різдвом у полі замерз, знайшли аж по Водохрещі. А свекруха ще роки зо три-чотири прожила. Коля вже школу закінчив, як баба переставилася. Ганну наче з тюрми на волю випустили. Щойно дух перевела, як сина до армії забрали. Думала, відслужить, уженеться, внуки підуть… Заживуть по-людськи. Але замість омріяної благодаті почалося найстрашніше…