Василь Слапчук - Книга забуття

І як після всього цього не заволати до Господа: «За що мені така кара?!»

— Що ти там бубниш собі під носа? — запитує баба Мірка.

— Нічого. То я так собі. Дорогу видивляюся.

Біля бабиної хати Ганна зупиняється. Але стара не збирається прощатися.

— Я з тобою піду.

Ідуть далі. Ближча хата — баби Ксеньки.

Ганна пробує вхідні двері. Баба Ксенька ще не зачинилася на засув ізсередини. Вступають до сіней, баба Мірка прямо п’яти віддавлює. З кімнати пробивається смужечка світла.

— У неї клямка туга, — підказує баба Мірка. — Коліном двері притисни, а тоді за клямку шарпай.

— Можна до вас? — запитує Ганна в прочинені двері. — Це я — Ганка. Я вам хліба принесла.

― А-а, Ганя! Заходь, заходь, — подає голос баба Ксенька із сутінків сусідньої кімнати, обидві стулки дверей на другу половину відчинені, світло там не світиться, лише в кутку біля образа за рожевим скельцем горить лампадка. — А хто то ще з тобою?

— Гріхи замолюєш? — замість відповіді з викликом запитала баба Мірка.

— А-а, то ти Миросю? — Господиня з лагідним спокоєм привітала сусідку. — Проходьте.

Спираючись на костур, ступила їм назустріч.

— Та ні, ми тільки на хвилину, — мовила Ганна й повторила: — Я хліб принесла.

Поклала хлібину на стіл.

— Ой дякую тобі, дитино! Дай тобі Бог здоровля. Що ми без тебе робили б?

Баба Ксенька погладила буханця, загорнула його в чистий рушник. Прямо як дитину сповила. Ще раз погладила, тепер уже поверх рушника. Озвалася, ніби сама до себе:

— Які там у мене гріхи? За людей молюся.

Баба Мірка сердито пирхнула.

— Праведниця знайшлася. Та ти ж дітей своїх, як зозуля, відреклася… По інтернатах роздала…

— Побійся Бога, Миросю, таке казати. Тут би вони пропали, а там у люди вибилися. Ось подивіться, яку мені карточку Андрійко прислав…

Човгає в куток, дістає з якогось закамарка картонну коробку від взуття.

— Усі вони в мене тут: і діти, й онуки…

— А чого ж тобі хліб чужі люди носять? — єхидствує баба Мірка, не приховуючи бажання допекти сусідці.

— І тобі, Миросю, манна з неба не падає.

Баба Ксенька на диво врівноважена. У своєму спокої й люб’язності зостається недосяжною для ідучих словесних стріл баби Мірки.

— Не знала, що у вас є діти, — каже Ганна, перетасовуючи знімки.

— Якби ж то діти були, а то ж — байстрюки одні, — шкварчить, наче сало на сковорідці, аж підстрибує баба Мірка.

— Усі діти однакові. Діти невинні. — Відчувається, що баба Ксенька щиро переконана у власній правоті. — А хіба я винна, що війна була, і чоловіки думали про те, аби кого вбити, а не з ким пошлюбитися?

— То й шо, як війна?! — Баба Мірка гарячкує й частить словами. — Як війна, то мусово розставити ноги й підставляти свою люфу кожному стрічному?

— А сама? — лагідно запитує баба Ксенька.

— У мене на кожного чоловіка документ є — все по закону…

Ганна ступає у бік дверей.

— Гані он дитину покалічили, — каже баба Ксенька. ― І так само по закону…

Заскочена зненацька, Ганна завмирає, стоїть, тримаючись за клямку, не годна здобутись на слово. Її вразило те, як баба поставила питання. Раптом у порожній голові оприявнилася, наче її, як цвяха, увігнали в голову ззовні, крамольна думка: «Що ж це за такий блядський закон, що дозволяє їм забрати в матері дитину, покалічити її… І ніхто навіть не вибачиться, не поспівчуває, не допоможе… Все тільки по закону, тільки те, що положено…» Ганна злякалася й міцніше вчепилася за клямку. Це була чужа думка, чужі слова, які прозвучали в її власній голові. Лайка — цьому підтвердження. Ганна ніколи не лихословила. Їй страшно. Знову з’являється відчуття, ніби щось у цьому світі підмінили або підмінили весь світ, або її саму; і немає знаття, чим закінчиться наступна мить, узагалі немає певності, що вона закінчиться, а не обірветься.

Несподівано клямка під її рукою різко й гучно брязкає. Мов постріл. Ганна здригається. Цей звук виводить її зі стану заціпеніння.

— Ти до Гандзі не рівняйся, — каже баба Мірка. — Вона тепер у пошані буде, її син на війні прославився.

«Хоч би не так», — без жодних емоцій думає Ганна.

Перед випискою вона зайшла до завідуючого відділенням. Михайло Іванович, попри солідну комплекцію, жваво вибіг із-за столу й розчепірив руки, ніби збирався її обійняти. Коли не зустріне, то отак радіє, наче близькій родичці. Ганна не переставала дивуватися: у такі начальники чоловік вибився, а людяності не розгубив! Заступник його ― Олександр, забула, як по-батькові, — той суворий, хоч і молодий ще зовсім. А цей — душа-чоловік.