Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Ти й зараз можеш порадувати мене відповіддю? — запитав чужоземець.

— Здається, тобі вже розповідали про зустріч святого Савинія з Ахавом?

— Так, звісно. Святий прийшов до нього, трохи погомонів із ним, і араб навернувся, бо зрозумів, — його власна бравада — ніщо проти безстрашшя святого.

— Саме так. Тільки ти забув згадати, що Ахав почав гострити ножа, щойно Савиній переступив поріг його оселі, а затим, перш ніж пустельник заснув, між ними відбулася ще одна розмова. Розбійник, переконаний, що весь світ є його власним відображенням, вирішив випробувати святого й запитав:

— Коли б зараз зайшла сюди найгарніша з усіх блудниць, які вештаються містом, зміг би ти не думати про те, яка вона гарна й зваблива?

— Ні. Але я зміг би опанувати себе, — відповідав пустельник.

— А коли б я запропонував тобі багато золотих монет за те, щоб ти зійшов з гори, покинув свій скит і став одним із нас, зміг би ти дивитися на це золото як на просте ріння?

— Ні. Але я зміг би опанувати себе.

— А коли б до тебе прийшли два брати, один із яких ганьбив би й принижував тебе, а другий шанував би як святого, зміг би ти визнати обох їх рівними?

— Я краявся б, але й страждаючи зміг би опанувати себе й ставився б до обох однаково.

Шанталь якусь хвильку помовчала й додала:

— Кажуть, що ця от коротка бесіда зіграла вирішальну роль у Ахавовому житті.

Чужоземцю не треба було пояснювати, — він і сам знав, що на Ахава й на Савинія впливали ті самі сили: Добро й Зло вели боротьбу за них, як і за душі всіх людей, хай скільки їх буде на Землі. Коли Ахав зрозумів, що Савиній рівня йому, він збагнув і те, що й сам рівня Савинію.

Зрештою, вся справа у самоопануванні. І у виборі.

І більше ні в чому.

Шанталь востаннє обвела поглядом долину, гори, ліс, де блукала в дитинстві, і відчула в роті смак джерельної води, свіжої зелені, домашнього вина, що виготовлялося з найліпшого у всій околиці винограду й ревно оберігалося місцевими мешканцями від туристів. Справа в тім, що вироблялося цього вина так мало, що за межі Віскоса його не вивозили, а в гонитві за грошима винороб міг би, мабуть, порушити свої принципи.

Вона повернулася лише для того, щоб попрощатися з Бертою, і навіть навмисне надягла те, у чому ходила зазвичай, аби ніхто не здогадався — коротка поїздка до міста перетворила її на багату жінку, — чужоземець взяв на себе всі клопоти, все підготував і передбачив, підписав усі папери, необхідні для того, щоб золото було продане, а виручені гроші перераховані на щойно відкритий у тому ж банку рахунок сеньйорити Прим. Оператор, що дивився на неї й чужоземця з перебільшеною шанобливістю, не задав жодного зайвого запитання. А втім Шанталь була певна: він вирішив, що цей літній пан відкриває рахунок своїй молоденькій коханці.

«А яке приємне було відчуття!» — пригадала вона. Імовірно, клерк подумав, — вона така гарна в постелі, що варта цих величезних грошей.

Дорогою вона стріла кількох земляків, — ніхто не знав, що вона залишає Віскос, і всі віталися з нею так, ніби нічого й не сталося, ніби диявол і не відвідував їхнього містечка. Вона відповідала вітанням на вітання і теж удавала, ніби цей день — такий само, як і решта днів її життя.

Вона ще не знала, яку величезну силу має все те, що недавно відкрилося їй, змінило її, — але вона ще матиме час збагнути це. Берта сиділа на призьбі свого будинку, — вже не для того, щоб вартувати місто, а просто тому, що більше ні на що не була годна.

— На мою честь зведуть фонтан, — сказала вона. — Таку ціну я призначила за те, що мовчатиму. Знаю, простоїть він недовго і вгамує спрагу небагатьох, бо Віскос однаково приречений, і знищить його якщо не диявол, який з’явиться тут, то час, у якому ми живемо.

Шанталь запитала, який матиме фонтан вигляд. Берта пояснила свій задум: вода б’є цівкою із Сонця й впадає в роззявлений жаб’ячий рот. Сонце — це вона, Берта, жаба — священик.

— Я вгамовуватиму його жагу світла доти, доки стоятиме цей водограй.

Війт намагався було заперечувати, казав, що це введе місто в непомірні витрати, але Берта й слухати нічого не захотіла, і властям довелося погодитися, — наступного тижня мали розпочатися роботи.

— А ти, доню, нарешті зробиш те, що я тобі колись пропонувала. Можу сказати лише одне, але з повною впевненістю — людське життя буває довгим або коротким, залежно від того, як його проживеш.

Шанталь посміхнулася, поцілувала стареньку й повернулася до Віскоса спиною — назавжди. Берта має рацію: їй не можна гаяти часу, хоч вона й вірила, що її життя буде дуже довгим.