Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

Війт Віскоса невдовзі після свого обрання замовив і опублікував у місцевій газеті репортаж про кельтську спадщину, сподіваючись, що це приверне до міста туристів, однак гірські стежки були труднопрохідні, а винятковим сміливцям у нагороду за мужність Віскос міг запропонувати всього-на-всього величезний лежачий камінь, тоді як сусідні містечка й села — дещо набагато привабливіше: статуї, написи та інше. Тому нічого з цього задуму не вийшло, і по якомусь часі моноліт повернувся до виконання своїх колишніх функцій — став правити за стіл, довкола якого на щотижневих пікніках бенкетували мешканці Віскоса.

Того дня у багатьох оселях Віскоса точилися суперечки лише про одне: чоловіки збиралися йти самі, а їхні дружини й собі наполягали на тому, щоб взяти участь у «таїнстві жертвопринесення», як з деякого часу стали називати майбутній злочин. Чоловіки казали, це, мовляв, небезпечно, хтозна, яких лих може накоїти вогнепальна зброя. А дружини стверджували, що рухає їхніми чоловіками лише себелюбство і слід поважати їхні жіночі права, бо світ давно вже не такий, яким уявляють його собі чоловіки. Зрештою, чоловіки здавалися, а їхні дружини святкували перемогу.

І от тепер у напрямі моноліту рухався ланцюжок з вогників, кількість яких точно дорівнювала кількості мешканців Віскоса, і, оскільки чужоземець теж ніс смолоскип, а Берта не несла нічого, було цих вогників рівно 281. Кожен чоловік у одній руці ніс ліхтаря або лампу, а в іншій — мисливську рушницю, переломлену навпіл, аби не зробити випадкового пострілу.

Берта була єдиною, кому не треба було добиратися до місця збору на своїх двох, — вона мирно спала в імпровізованому паланкіні, який ледве несли двоє дроворубів. «Добре ще, що не доведеться тягти такий тягар назад, — міркував один з них. — У неї всадять стільки свинцю, що вага її потроїться».

Він підрахував, що кожен заряд зазвичай містить шість малесеньких свинцевих кульок. Якщо всі влучать у ціль, тобто в тіло старої, в ньому опиняться 522 дробини і свинцю, виходить, буде більше, ніж крові.

Цієї миті дроворуб відчув, як забурчало у нього в животі, і вирішив, що ні про що більше не думатиме до понеділка.

Дорогою ніхто ні з ким не розмовляв, ніхто нікому не дивився в очі, ніби всі заздалегідь домовилися ставитися до того, що відбувається, як до якогось кошмарного сну, який слід буде викреслити з пам’яті, і що швидше, то ліпше. Люди насилу переводили подих — радше через хвилювання, аніж через утому. І ось врешті-решт величезне світне півколо з трьох боків оточило галявину, посеред якої височів кельтський моноліт.

Війт подав знак, і дроворуби повідв’язували мотузки, що утримували Берту на ношах, та поклали її на кам'яний стіл.

— Ні, так не годиться, — заперечив коваль, пригадавши, як у фільмах про війну солдати, рятуючись від ворожого вогню, припадають до землі. — У лежачого важко влучити.

Тоді дроворуби посадовили Берту, притуливши її спиною до каменю. Вийшла нібито ідеальна мішень, та раптом пролунало розпачливе голосіння якоїсь жінки:

— Вона витріщилася просто на нас! Вона бачить, що ми робимо!

Ясна річ, Берта нічого не бачила, однак дивитися на добродушну подобу милостиво всміхненої бабусі, яка незабаром буде забита сотнями малесеньких свинцевих кульок було нестерпно.

— Поверніть її спиною, — наказав війт, який теж не зміг залишитися байдужним до подібного видовища.

Дроворуби, клянучи свою долю, знову мусили йти до моноліту й ставити Берту на коліна, аби обличчям і грудьми вона притискалася до каменю. Та оскільки в такому положенні втримати її було неможливо, довелося прив’язати їй до зап’ястків мотузку, перекинути її через верхівку моноліту й закріпити на протилежному боці.

Картина вийшла й справді моторошна — відвернута від людей сколінена жінка, руки якої здійняті до небес, ніби вона комусь молилася чи про щось благала. Хтось запротестував і цього разу, але мер сказав, що час уже закінчувати.

І що швидше, то ліпше. Без балачок і виправдувань, — і те, й інше можна полишити на завтра, коли в шинку й на вулицях почнуться пересуди пастухів і орачів. Можна не сумніватися, що по одній із трьох міських вулиць ще довго не ходитимуть люди, — надто вже всі звикли до того, що там, на призьбі свого будинку, сидить Берта, дивиться на гори й розмовляє сама з собою. Добре, що з Віскоса можна вийти ще двома шляхами, не беручи до уваги вузенького провулка, який саморобними сходами виводить прямо вниз, до автостради.