Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Віскос нічим не вирізняється з-поміж інших міст. Усе, що діється в ньому, має місце й на інших континентах, в інших містах, селищах, монастирях, байдуже де. Однак тобі це невтямки, як і невтямки те, що фортуна цього разу прихильна до мене, — я вірно обрав людину, яка мені допоможе.

«Авжеж, оцю от дівчину, яка сидить поруч, вона видається чесною й працьовитою, а насправді метикує лише про те, як би помститися. Нам не дано узріти ворога, бо коли ми підемо до самого кінця, то виявимо, що істинний наш ворог — Господь Бог, що змусив нас пройти через усе те, що ми пройшли, — і тому ми зриваємо досаду за невдачі й розчарування на всьому, що нас оточує. І ніколи не вгамувати нам спрагу помсти, бо вона спрямована проти самого життя».

— Про що ми говоримо? — запитала Шанталь, роздратована тим, що чужоземець, якого вона ненавиділа більше за всіх на світі, так гарно розуміє, що коїться в неї в душі. — Чому б не взяти золото й не піти?

— Тому що вчора я второпав: пропонуючи вчинити те, що викликає у мене найбільшу відразу, — убити людину без причини й мотиву, як убили колись мою дружину й дочок, я насправді хочу врятуватися. Пам’ятаєш, під час нашої другої зустрічі я цитував тобі слова одного філософа? Того самого, який сказав, що й у Господа Бога є пекло — це його любов до людей, бо людське ставлення терзає Його щомиті протягом усього Його вічного життя. Пригадуєш?

Втім, цей же філософ сказав і дещо інше: людині потрібна скверна, яка таїться в ній, — без неї душа не віднайде досконалості.

— Не розумію.

— Раніше я думав лише про відплату. Як і твої земляки, я дні й ночі марив про це, вибудовував плани, уявляв — і нічого не робив. Якийсь час по газетах я стежив за долею людей, які втратили своїх близьких у ситуаціях, подібних до моєї, але діяли вони зовсім інакше: вони організовували групи підтримки жертв, боролися за торжество справедливості, проводили кампанії й тим самим показували, що біль утрати ніяк і ніколи не може бути заповнений чи зцілений відплатою.

Що ж, я теж намагався поглянути на все, що діється, під іншим, більш великодушним, чи що, кутом зору. І не зумів. А тепер от, коли я набрався сміливості, коли підійшов до самого краю, то угледів на самому дні цієї безодні світло.

— Продовжуй, — сказала Шанталь, бо вона теж побачила якесь світло.

— Я не прагну довести, що людство — розбещене й порочне. Я прагну довести, що підсвідомо я сам напрошувався на те, що зі мною сталося, бо я кепська людина, виродженець і цілковито заслужив кару, послану мені долею.

— Ти хочеш довести, що Бог справедливий?

Чужоземець ненадовго замислився.

— Можливо.

— Я не знаю, чи Бог справедливий. Принаймні зі мною він вчинив не надто правильно, і дужче всього душу мені понівечило саме усвідомлення власного безсилля. Я не можу бути ані доброю, як воліла б, ані поганою, як було б, на мою думку, варто. Ще декілька хвилин тому я гадала, що Господь обрав мене, аби помститися людям за всі ті прикрощі, які вони заподіяли Йому.

«Гадаю, тебе охоплюють такі само сумніви, тільки масштаб їхній незрівнянно більший, — ти був добрим і не одержав за це винагороди».

Шанталь здивувалася цим невимовленим словам. Демон чужоземця помітив: сяйво, що йшло від ангела дівчини, подужчало.

«Дій!» — наказав він демонові Шанталь.

«Я стараюся, — відповідав той. — Але це нелегка битва».

— Ні, тебе гнітить не Господня справедливість, — сказав чужоземець. — А те, що ти завжди воліла бути жертвою обставин. Я знавав багатьох, хто опинився в такому положенні.

— Приміром, ти.

— Ні. Я повстав проти того, що зі мною сталося, і мене мало переймає, до вподоби це комусь чи ні. А ти, навпаки, з головою увійшла в роль бідної беззахисної сироти, яку всі мають любити й жаліти, а оскільки люблять і жаліють тебе не завжди, твоя невтоленна потреба в любові перетворилася на прагнення помсти, — нечітке й неусвідомлене. У глибині душі ти воліла б нічим не вирізнятися з-поміж решти мешканців Віскоса, — втім, кожен з нас прагне бути таким, як усі. Але в твоєму випадку доля розпорядилася інакше.

Шанталь мовчки покрутила головою.

«Ну ж бо, зроби що-небудь!» — мовив демон Шанталь своєму колезі.

— Вона каже «ні», а тим часом душа її відкривається для осягнення й каже «так».

Демон чужоземця був зачеплений тим, що новоприбулець помітив, — у нього забракло сил, аби змусити свого підопічного замовкнути.

«Слова нікуди не ведуть, — відказав він. — Нехай собі побалакають, — життя саме змусить їх діяти всупереч тому, про що вони говорять».