Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

Чужоземець підвівся й вихопив з багаття кілька палаючих гілок:

— Вовки бояться вогню, вірно? Так от, я йду до Віскоса. Ти вільна чинити як забажаєш: кради, утікай, переховуйся, — про мене. Я маю важливіші справи.

— Зажди! Не лишай мене тут саму!

— Коли так, ходімо.

Шанталь кинула погляд на багаття, потім на Y-подібний валун, на чужоземця, який хутко віддалявся, освітлюючи собі шлях палаючими головешками. Вона могла зробити те саме, — змайструвати новий смолоскип, відкопати золото, а відтак — йти прямо до долини, — не було жодного сенсу заходити додому по речі, які вона дбайливо зберігала роками. Діставшись сусіднього міста, вона довідається в банку, скільки коштує зливок, продасть його, купить одяг і валізи. Стане вільною.

— Зажди! — гукнула вона чужоземцеві, однак той продовжував крокувати у напрямі Віскоса й ось-ось міг зникнути з поля зору.

«Думай хутчіш», — сказала вона сама собі.

А втім, про що тут думати? Вона вихопила з багаття кілька тліючих головешок, підбігла до валуна й викопала зливок. Схопила, витерла рукавом і глянула на нього — втретє в житті.

І вмить її обійняв панічний жах. Вона жбурнула зливок у яму, витягла з вогню ще кілька гілок і побігла навпростець до дороги, на яку мав вибратися чужоземець. Здавалося, ненависть сочиться з кожної пори її тіла. За один день стріти двох вовків, — одного вона налякала смолоскипом, а іншого годі абичим налякати, — він уже втратив усе, чим дорожив, і тепер сліпо прагнув знищити все, що було перед ним.

Вона бігла щодуху, але так і не змогла наздогнати чужоземця. Напевно, він заховався десь у лісі, причаївся там, згасивши смолоскип, кидаючи виклик проклятому вовкові, — жадання смерті в ньому, швидше за все, не поступається жазі вбивати.

Увійшовши у Віскос, Шанталь удала, ніби не чує Берти, яка кликала її, і змішалася з юрбою парафіян, що саме виходили з церкви. Вона здивувалася, — сьогодні, схоже, на месу зібралося всеньке містечко. Чужоземець замишляв злодіяння, а сталося так, як бажав священик, — цей тиждень буде присвячений покаянню та сповідям, — ох, коли б то Бога можна було одурити!

Усі дивилися на Шанталь, але ніхто не заговорював з нею. Вона не потуплювала очей, сміливо зустрічаючи кожний погляд, бо не знала за собою ніякої провини й каятися на сповіді не мала в чому, — вона була лише пішаком у жорстокій грі, правила якої осягнула не одразу, а осягнувши, відчула огиду.

Вона замкнулася в своїй кімнаті й виглянула у вікно. Юрба вже розійшлася, проте Шанталь зауважила таку собі дивину: була погожа суботня днина, а Віскос ніби вимер. Зазвичай на майдані, де за незапам’ятних часів стояла шибениця, а нині височів хрест, мешканці збиралися купками й гомоніли про се про те.

Якийсь час вона дивилася на порожню вулицю, відчуваючи, як пригріває, проте не палить їй обличчя осіннє сонце. Якби на майдані зараз були люди, вони, певне, балакали б про погоду. Про температуру. Чи пройдуть дощі, чи не загрожуватиме посуха. Але сьогодні всі сиділи по своїх домівках, і Шанталь не могла збагнути чому.

Чим довше стояла вона біля вікна, тим дужче відчувала, що нічим не відрізняється від своїх земляків. І це вона — та, хто вважала себе зовсім іншою людиною й плекала такі зухвалі плани, які й на думку не могли б спасти нікому із цих селян!

Яка ганьба! І разом з тим яке полегшення! Вона тут, у Віскосі, і не тому, що доля розпорядилася несправедливо, а тому, що заслуговує цього. Все життя вона відчувала, що не рівня решті, а зараз зрозуміла: вона точнісінько така сама, як і всі. Тричі вже вона відкопувала зливок і щоразу не могла знайти в собі сил забрати те золото собі. Так, вона скоїла злочин, але тільки в душі, бо перетворити його на реальну дію не змогла, не зважилася, не втяла.

Утім, вона усвідомлювала, що, правду кажучи, не варто було скоювати злочину навіть подумки, бо це була не спокуса й не випробування, а справдешня пастка.

«Чому це пастка?» — подумала вона. Щось підказувало їй, що в цьому зливку захований розв’язок задачі, придуманої чужоземцем, однак, хоч як вона намагалася, не могла второпати, що ж то за розв’язок.

Новоприбулий демон побачив, як сяйво за плечем сеньйорити Прим, що якийсь час тому ставало дедалі яскравіше, тепер потьмяніло й майже зовсім зникло.

Шкода, що немає тут його товариша і ніхто не оцінить по достоїнству його перемогу.

Але він не знав, що і янголи мають свою стратегію і світло за плечем сеньйорити Прим потьмяніло лише для того, щоб приспати його пильність. Янгол хотів лише, щоб його підопічна трішки поспала, а він тим часом поговорив би з її душею без перешкод, — без втручання страхів і провини, під тягарем яких представники роду людського страждають удень і вночі.