Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

— Мені вже час іти, — сказала Шанталь. — Мушу дещо встигнути перед роботою.

Побажавши дівчині удачі, Берта проводжала її очима доти, доки та не зникла в провулку за церквою. Сидячи впродовж багатьох років на призьбі свого будинку й дивлячись на гори та хмари, ведучи уявні бесіди з покійним чоловіком, вона навчилася «бачити» людей. Її мова була небагатою, вона не завжди вміла підібрати потрібне слово, щоб описати розмаїття почуттів, що їх викликали в неї люди, проте траплялося саме так, що вона могла проникати в їхні душі й читати їх, як розгорнену книгу.

Все це розпочалося на похоронах людини, яку вона любила понад усе, — а може й єдиної, кого вона любила; тоді маленький син одного з мешканців Віскоса, що стояв поруч (тепер він давно вже дорослий і живе за тисячі кілометрів звідси), запитав Берту, чому вона така сумна.

Берта не хотіла страхати малюка й говорити з ним про смерть і про вічну розлуку, а тому сказала лише, що сумує, бо її чоловік у від’їзді і чомусь затримується.

— Мені здається, він вас дурить, — сказав хлопчик. — Я щойно бачив його, — він ховався ген за тим надгробком, посміхався, а в руці тримав столову ложку.

Мати хлопчика, почувши таке, насварила малого й заходилася вибачатися перед Бертою, промовляючи: «Діти в його віці завше вигадують усякі небилиці». Однак Берта, одразу ж припинила плакати і подивилася туди, куди показував хлопчик: у її чоловіка була одна звичка, яка несамовито дратувала Берту, — їсти лише своєю ложкою, хоч усі ложки однаковісінькі й вміщають однакову кількість супу, він знай гнув своєї, — завжди їв лише своєю ложкою. Берта нікому про це не розповідала, боячись, що її чоловіка вважатимуть за недоумка.

Хлопчик тим часом дійсно побачив її чоловіка, і столова ложка була знаком того, що все це відбувалося насправді. Діти «бачать» притаєне. Тоді Берта теж вирішила будь-що навчитися такого бачення, бо їй хотілося поговорити із чоловіком і зробити так, щоб він опинився поруч, хай навіть у вигляді тіні чи примари.

Передусім вона замкнулася у своєму будинку й, не виходячи звідти нікуди, стала чекати, коли ж то нарешті з’явиться перед нею її благовірний. І одного чудового дня було їй знамення: збагнула вона, що мусить вийти за двері будинку й звернути увагу на інших людей. Вона відчула — її чоловік хоче, щоб життя Берти стало веселішим, щоб його вдовиця брала участь у житті Віскоса.

І Берта поставила на призьбі стілець, всілася й стала дивитися на гори. На вулицях Віскоса перехожі траплялися рідко, однак саме цього дня прийшла з сусіднього села знайома й сказала, що з явилися там мандрівні торговці і що продають вони прегарні ложки, і дуже дешево. І на підтвердження своїх слів дістала із сумки ложку.

Берта прекрасно розуміла, що чоловіка свого вона ніколи більше не побачить, однак він попрохав її сидіти на призьбі й дивитися на місто, — і вона виконує його прохання. По якомусь часі стала вона відчувати праворуч від себе чиюсь присутність і палко повірила, що це він, її чоловік, стоїть поруч, складає їй компанію й боронить від небезпеки. А окрім того, вчить її бачити те, що іншим годі старатися: розрізняти, приміром, в обрисах хмар малюнки, які вістують про щось. Берта сумувала попервах з того, що, коли вона хотіла глянути прямо на чоловіка, силует його зникав, та незабаром збагнула, що може розмовляти з ним інтуїтивно, і отоді вони стали вести довгі бесіди про все, що діялося у Віскосі.

Минуло ще три роки, і вона набула здатності «бачити» почуття, що їх відчували інші люди, а чоловік давав їй всілякі практичні поради, що стали їй у нагоді: завдяки йому Берта не дозволила себе обманути й не погодилася на компенсацію меншу, ніж належало, дякуючи йому, вона встигла забрати гроші з банку незадовго до того, як він луснув, розоривши багатьох мешканців Віскоса, що зберігали там свої заощадження.

Одного ранку, — зараз Берта вже не пам’ятає, скільки років тому це сталося, чоловік сказав їй: Віскос може бути знищений. Берта спочатку подумала було про ще один землетрус, від якого в їхніх краях з’являться нові гори, але чоловік заспокоїв її, сказавши, що в найближчу тисячу років нічого подібного не трапиться. Ні, мова йшла про інакше знищення, і Берта, хоч і не второпала, про що ж він говорив, занепокоїлась. Чоловік попрохав її бути спостережливою, адже це його батьківщина, найулюбленіше місце у світі, хай навіть йому й довелося покинути його раніше, ніж того хотілося.

Берта стала уважніше придивлятися до місцевих мешканців, до хмар, що, пливучи небом, складалися у вигадливі картини, до мисливців, що приїздили й від’їздили, проте не знаходила свідчень того, що хто-небудь має намір знищити місто, яке нікому ніколи не чинило зла. Чоловік, одначе, наполегливо прохав її бути насторожі, і вона виконувала його прохання.