Пауло Коельо - Диявол і сеньйорита Прим

Однак згодом Шанталь втратила інтерес до Берти — у її житті дівчина бачила все те, чого боялася сама: от і вона теж зістариться й сидітиме на стільці біля призьби, взимку вкутана в сто одежинок, і бачитиме перед собою той самісінький пейзаж, і уважно спостерігатиме за тим, що не потребує ані уваги, ані спостережливості, бо чогось значущого, важливого, вартісного тут годі чекати.

Шанталь попрямувала в глиб лісу, не боячись заблукати, бо знала там кожне дерево як своїх п’ять пальців, кожен камінь і кожну стежинку. Вона вже уявляла собі, який сьогодні буде пречудовий вечір і на різні лади репетирувала все те, про що збиралася розповісти землякам: то переказувала їм усе, що бачила й чула, то дослівно передавала слова чужоземця, виплітала історію, про яку й сама не могла б сказати, правда це чи вигадка, і навіть копіювала манеру мови чоловіка, через якого ось уже три ночі поспіль не спромоглася склепити очей.

«Він дуже небезпечний, він гірший за всіх мисливців, яких мені доводилося знати».

Крокуючи отак лісовою стежиною, Шанталь спало на думку, що є, мабуть, у Віскосі ще одна людина, не менш небезпечна, ніж чужоземець, і ця людина — вона сама. Ще чотири дні тому вона й не підозрювала, що вже звиклася з тим, якою вона стала, звиклася з тим, чого слід чекати від життя, і з тим, що життя у Віскосі не таке вже й кепське — зрештою, влітку вся округа кишма кишить туристами, що називають тутешні місця «райськими».

Але наразі усі страховиська раптом повиповзали зі своїх нір, вселяючи жах у її душу, змушуючи почуватися нещасною, несправедливо скривдженою, забутою Богом людиною, що витягнула нещасливий жереб. Навіть гірше — вони змушували її усвідомлювати, яку гіркоту носила вона в собі вдень і вночі, у лісі й у шинку, спілкуючись з людьми й на самоті.

«Хай йому цур, цьому чоловікові! І хай мені пек за те, що наші з ним шляхи перетнулися!»

На зворотному шляху до містечка Шанталь каялася за кожну прожиту хвилину, проклинала матір за те, що та померла так рано, і бабусю за те, що впевнила її — треба старатися бути чесною й доброю, і друзів за те, що покинули її, і долю — за те, що зоставалася такою, як і раніше, а не інакшою.

Берта сиділа собі на тому самому місці.

— Що ти все бігаєш? — сказала вона. — Сядь лишень, посидь зі мною, перепочинь.

Шанталь послухалася, подумавши, що, коли зуміє відірватися від цих думок, час мине швидше.

— Міняється наш Віскос, — підмітила стара. — Навіть повітря якесь інше стало. А вчора я чула, як виє «проклятий вовк».

Шанталь наче камінь скотився з душі. Перевертень чи не перевертень, однак минулої ночі завивав вовк і принаймні ще одна людина чула це.

— Наше містечко зовсім не міняється, — відказала вона. — Чергуються лише пори року, — і тепер прийшла зима.

— Ні. Це чужинець прийшов.

Шанталь ледве стрималася. А раптом він розмовляв ще з кимсь?

— To що ж воно змінилося в нашому Віскосі з появою чужинця?

— День у день я дивлюся на те, що мене оточує. Хтось думає, ніби це — марна трата часу, та як на мене тільки так можна було пережити втрату людини, яку я так любила. Я бачу, як заступають одна одну пори року, як дерева скидають листя, а потім воно з’являється знову. Але буває й так, що час від часу природні катаклізми породжують разючі зміни. Мені розповідали, що ген ті гори утворилися після землетрусу, що стався багато тисяч років тому.

Шанталь кивнула, — їй у школі розповідали про це.

— Нічого незмінного не буває. Боюся, сьогоднішній день — не виняток.

Шанталь, запідозривши, що стара Берта щось таки знає, вже хотіла було розповісти їй про золото, та все-таки промовчала.

— Я думаю про Ахава, про нашого великого перетворювача, про нашого героя, про чоловіка, якого благословив святий пустельник.

— А чому саме про Ахава?

— Бо він здатний був зрозуміти, що навіть незначна дрібниця, навіть якщо вона породжена найблагороднішими намірами, здатна знищити геть усе. Розповідають, що, встановивши в місті мир, повиганявши звідси всілякий набрід, установивши нові порядки для сільського господарства й крамарства, він скликав на вечерю своїх друзів і приготував для них смаковиту печеню. І раптом виявилося, що в будинку немає солі.

Тоді Ахав покликав сина й звелів йому:

— Сходи-но в місто й купи солі. Але, гляди, заплати рівно стільки, скільки вона має коштувати, — не дорожче й не дешевше.

— Я знаю, батьку, що не повинен переплачувати, — здивувався син. — Але якщо можна буде поторгуватися, чом би й не зберегти якусь дещицю грошей?