Люко Дашвар - Покров

- І зараз є, - відповів дідусь. Додав тихо: — Ночує тут! Просила нікому не говорити. Не хоче, щоби керівництво дізналося.

Мар’яна вчепилася в ґрати на вікнах.

— Пропустіть мене до неї! Я — донька її. Прошу!

— Ех, ти… Довела матір, що та з дому пішла! — охоронець привідчинив двері, пропустив Мар’яну всередину. — Куди ви, молоді, котитеся?! Геть розпаскудилися!

— Де вона?

— Ходімо… Проведу.

…У спортивних штанях, угах і вицвілій футболці Ада сиділа поряд із масляним обігрівачем посеред високих стелажів з архівними документами — підсунула ноги ближче до обігрівача, на якому сушився бюстгальтер, старанно вимальовувала щось на аркуші канцелярського паперу.

Побачила доньку — насупилася погордливо. Відклала олівець і папір, підборіддя повище.

— Що ти робиш? — спитала Мар’яна тоскно.

— Малюю! — із викликом відповіла Ада.

Мар’яна зітхнула, підійшла ближче. Відшукала посеред стелажів стілець, присіла поряд із матір’ю.

— Де той твій…

— Набрид. Покинула! — зухвало кинула Ада.

— Додому чому не повертаєшся?

— Бачити вас не хочу!

— Ходитимеш по хаті із заплющеними очима! Ми з татом потерпимо.

Ада глянула на доньку гірко.

— Валю вже забрала?

— На п’ятий поверх? Сама не впораюся, мамо. Без тебе ніяк…

— Паскудна з мене помічниця, — очі відвела.

— Паскудна, а жива… Дихаєш, усміхнутися можеш. А там… лежать… такі гарні… такі… - Мар’яна здригнулася, схлипнула, витерла сльози. — Не знаю, хороша в нас сім’я чи погана, але ми — одна сім’я, мамо. Сім’я має бути разом. Збирайся. Ще маємо бабу Нату знайти.

— Знову кудись подалася?

— Ні… Я її вигнала.

Хрущовки на Воскресенці дісталися поночі. Їм би поспати — так ні. Сиділи поряд, близько, як ніколи в житті. Усе говорили, говорили… Ніби от про політику, Майдан, насправді — про людей. Тато першим суть роздивився.

— Так противлюся, щоби тата сюди, на п’ятий поверх, тягти, — сказала Мар’яна. — Клітка!

— Хата стара ще є на Чернігівщині. Валиних батьків. На Валю записана.

— Ти туди поїдеш?

— Поїду.

— Справді? — Мар’яна загорілася, заметушилася. — А як село називається? Нагадай! Дорошеве?

— Дорошівка.

— Точно! Дорошівка! — завмерла, задумалася. — Дорошівка… Там пан один колись жив. Я останнім часом багато про його сім’ю читала… — підхопилася. — Завтра ж поїду.

— Зачекай! — мати підвелася, ходила вітальнею нервово. — Давай спочатку… маму мою знайдемо.

Баба Ната не відгукувалася. Мар’яна знайшла в телефонній книзі свого мобільного бабин номер, та він уже давно «не обслуговувався». Не зважала, затялася, знай одне: шукати… Сім’я має бути разом.

Майдан докотився страшними новинами — Небесна сотня поклала голови, покалічених — тисячі, а в Мар’яниній голові колом: шукати своїх, шукати…

Три дні вешталися по ДВРЗ, бо Мар’яна згадала: баба Ната казала, що тут десь хату має. Стукали у ворота і хвіртки, питалися, кілька разів вдиралися до чужих стареньких, бо сусіди вказували: он у тій халупці біля лісу, здається, самотня старенька живе.

— Ходімо, дитинство своє тобі покажу, — під вечір третього дня сказала Аїда.

— Ти тут виросла?

— У бараках. Тепер їх уже нема, — Аїда усміхнулася сумно, впевнено повела доньку вглиб району.

— Отам бараки стояли, де я з бабою Тасею жила, — вказувала на приватний сектор, розповідала. — Бабуся казала: перший барак звели ще в 1934-му для будівельників, які вагоноремонтний завод зводили. Бригадира теслярів Іваном Бабкіним звали, і перший барак бабкінським називали, — роззирнулася. — Вишень і досі повно. А тоді ще більше було. Об’їдалися вишнями. І шовковицею. Вічно з синіми губами.

Дійшла до перехрестя. Зупинилася. Вказала на невеличку стару хату під вкритим мохом шифером.

— Отут наш барак був. Шовковиця… біля вікна.

Знітилася, стримала сльозу — пішла до хвіртки. Розчахнула.

— Ти куди? — здивувалась Мар’яна.

Мати увійшла на подвір’я без дозволу — наче їй конче необхідно було побачити хоч щось незруйноване, живе зі свого дитинства, хоч стару шовковицю, бо мала би ще не всохнути.

Мар’яна посунула слідом. На подвір’ї — ані собаки, ані кішки. Тихо. Старі тази під голою шовковицею. Ада і не глянула на деревину. Штовхонула вхідні двері — рипнули, привідкрилися.

— Мамо! — покликала Аїда схвильовано. Рвучко подалася вперед, побігла в хату.

Мар’яна чомусь перелякался: що, дійсно, двір баби Нати, що всередині баба мертва… Переступила поріг, роззирнулася насторожено: кривуваті стіни зі шлакоблоків кліпали облупленими віконцями, невеличка кімнатка, до якої Мар’яна потрапила знадвору, розгороджена завісами, — тут і газова плитка, і унітаз з іржавою ванною в куті, і передпокій, певно, бо на гачках, вбитих у стіну, старечий одяг висить. І шапка лижна, смішна, з оленями.