Люко Дашвар - Покров

— Познайомимося, — відповіла, наче наказала: тільки ж ти виживи.

Очі в небо — нема неба. Чорний дим. Навколо Майдану — чорні люди. В очах почорніло — біль паралізував на мить. Чому зараз? У спині давно кілок, нирки — два камені. Це ж не фатально?…

— Мені зле, Полю, — ледь дошкандибала до медпункту, скрутилася на кріслах посеред криків, метушні.

— Що?

— Нирки.

Поля приклала долоню до Мар’яниного лоба.

— Гориш.

— «Фармацитрону» заколоти, полегшає…

— Йди собі, - почула. — Сама впораюся.

Мар’яна напружила очі, придивилася — Кривошиїха стоїть. Темна, стара, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті. Біля Мар’яни присіла.

— Не лякайся, не помреш… Дитинки не виносиш, то так, а сама ще побігаєш… — суху траву в сухих долонях на порох, у папірець висипала, Мар’яні до губ піднесла. — Ковтай, не думай. Зараз води принесу.

— Ярко де?… — Мар’яна ковтнула води з пляшки, глянула на бабу з надією.

— Не помер.

— Де він?

— Сховала.

— Ви?…

Баба насупилася сердито, поклала суху долоню на Мар’янині очі.

— Спи, не гай часу. Не заснеш зараз — проґавиш Ярка свого.

«Як?… Як таке може бути?…» Сон перемішався з дійсністю, очі злипалися. Дивну траву баба дала. Повз Мар’яну — люди, ноші, кров капає з недвижної руки, крики, шепіт:

— Куди її? Заважає!

— То наша Мар’яна!

— А пораненим — де?

— Хлопці! Перенесіть Мар’яну на каремат до стіни.

— Вона гаряча!

— Не треба до стіни, за мною ходіть… — тріскучим голосом наказує Кривошиїха.

— Я… не помру, — шепоче Мар’яна, провалюється в безмежний білий простір. Роззирається — нічогісінько навкруги. Тільки криваве сонце.

Прокинулася від страшного барабанного грюкоту. По маківці: бам-бам-бам! Очі розплющила — темно. Бам-бам! Навпомацки: де я? Бам-бам!

— Пий! — з темряви виринає стара Кривошиїха, подає Мар’яні металеву кружку з гірким відваром.

— Де я?

— У підвалі біля католицької церкви.

— А хто гуде?

— Майдан гуде, — скорботно мовить баба. Озирається на шурхіт біля підвалу. — Скоро хлопці під’їдуть. Ярка заберемо.

— Ярко… помер?! — Мар’янин голос дзвенить на високій ноті.

Баба супиться, вказує сухим пальцем у кут темного підвалу.

— Ярку! — Мар’яна плазує до старенького ватяного матраца, на якому лежить нерухомий Ярко, завмирає поряд. — Ярку! — хапає бабу за руку. — Він живий?

— Зарізаний був… Двійко їх. Темні, хитрі, чужі. Таїлися… Пильнували… У підземний перехід заманили, влаштували штовханину. Зарізали… Не знають, що я його виходила. Хай не знають, бо не відчепляться.

— За що?!

— Гроші… Нові гроші зі старих паперів спокою не дають.

— Хай би спитали! — Мар’яні сльози до горла. — Ярко не має ніякого стосунку до тих грошей! — приклала долоню до Яркового лоба. — Гарячий який, — і очей відвести не може: блідий, очі заплющені, живіт у бинтах, бинти криваві.

— Краще, ніж холодний, — відказує Кривошиїха. — Виживе. У селі в добрих людей сховаю. Зараз хлопці під’їхати мають.

— Хай би… затрималися, — Мар’яна дивилася в заплющені Яркові очі, одні слова: живи, живи…

Прикипіла, не втомилася, усе повторювала подумки: живи…

Двійко випрацьованих жилавих чолов’яг з’явилися за годину. Шанобливо привіталися з Кривошиїхою.

— Дай Бог здоров’я, Кривошиїхо, — сказав один. — Жінка моя й досі за вас молиться. Якби не ви, каже, вже би хрест на моїй могилці стояв.

— На автівці чи пішки? — суворо спитала баба.

— На «ниві».

Кривошиїха на Ярка вказала.

— Хлопця піднімайте. Разом із матрацом, обережно. Так покладіть, щоби живим до вашої хати доїхав.

Вийшли у двір старого будинку біля католицького храму. З Майдану — бам-бам! Мар’яна дибала вслід за чоловіками, які несли Ярка до старенької брудної «ниви», все намагалася торкнутися хлопцевої руки: живи… Чоловіки вклали Ярка в автівку, вскочили самі, Кривошиїха в салон полізла.

— А я?! — раптом відчайдушно вигукнула Мар’яна. — Я теж поїду з Ярком!

— Хіба що на даху місце лишилося, — сказав водій.

— А ви куди? У яке село? Як я Ярка знайду?!

— Сам тебе знайде, — відказала Кривошиїха.

Поля не повірила:

— Уже на ногах, Мусько? От Кривошиїха! Що вона таке знає?… Як нирки?

— Ниють, — Мар’яна трималася за бік, усміхалася. — Пусте, Полю, він живий! Ярко живий.

— Де ж він? Злякався і втік?

— Ні… Не хочу про це. Усе в порядку… буде, — Мар’яна обійняла виснажену Полю. — Перепочинь. Я тебе підміню.

— Разом перепочинемо, бо ти щось геть бліда, — відповіла Поля, пояснила: — Лікарі із заходу приїхали, тільки заступили. До вечора маємо вільний час.