Люко Дашвар - Покров

— Буде штурм! — котилося площею. Вже ніхто не їв, не пив, не перепочивав — зміцнювали барикади, ладнали собі зброю з металевих прутів, майстрували саморобні бронежилети…

— Піду… Треба допомогти! — Мар’яна рвалася назовні.

— Куди? Онде ще везуть хлопця!

Їх везли і везли — несли, тягли, вели попід руки. Ніч упала, лікарі — ні. І «Беркут» не заснув.

— Що там?

— Будинок профспілок атакують!

— Суки! Там щось горить!

— Там же люди!

— З Інститутської стріляють!

— Полю, ноші!

— Біжу!

Дев’ятнадцятого лютого після доби чергування біля покалічених добровольців, похитуючись від втоми і жаху, Мар’яна вийшла у сірий світанок. Будинок профспілок горів. На холодній землі лежали люди. Вона шукала Пітера, бо чомусь подумала: все те — знак! Що Пітер напередодні встиг сказати: «Ти запала мені в серце», наче відчував — немає у нього більше часу. Підійшла ближче — до тіл, молитов, плачу, оповивала гірким поглядом кожного загиблого, роздивлялася — не Пітер? Наштовхнулася очима на пухкенькі щічки.

— Галинка?…

По натовпу шепіт: одинадцята сотня «Ведмедя» всю ніч боронила Будинок профспілок. Майже вся полягла. Хто не загинув, поранений, побитий. Одиниці неушкодженими лишилися.

— Галинка! — хитнулася. Було крок до дівчини, та завмерла, відсахнулася: Галинку охороняли двійко… З одного боку лежав білявий Макар. З іншого — дужий Гоцик.

Наосліп — ніби хто очі Мар’яні випік — поклала поряд із Галинкою рожеву помаду, торкнулася Макарової руки, погладила по волоссю кремезного Гоцика…

Посунула геть. Не бачила, як зранений Біджо і заплаканий Аврора поклали в трагічний ряд загиблих тіло Феді, як поряд із ним ридає сива вчителька Аніта Станіславівна. Йшла, шляху не бачила: як?… Як таке може бути?!.

Ноги довели до Європейської, понесли на Поділ. Ніхто не зупинив виснажену худеньку дівчину в прокопченій брудній куртці з білою пов’язкою і червоним хрестом на рукаві. За кілька кварталів від Майдану столиця жила звичайним життям, наче поряд не вбивали людей. Крамниці відчиняли двері, заманювали знижками: «Тільки у нас до 70 % на всю зимову колекцію!» Ресторани і кав’ярні пропонували «нове, надзвичайне меню»…

Роззиралася ошелешено: як?… Як таке може бути?… Тут — сусіди? Не одна сім’я?

Ноги — своє: Поділ, Петрівка. Базар не спить — люд скупляється: апельсини тягне в торбах, яблука. Як таке може бути?

Московський міст видув останнє тепло з серця. Куди йшла? Вдивлялася у вкритий сірою мрякою Лівий берег, шепотіла недобре:

— Ще спите?…

І тільки коли зупинилася біля лікарні швидкої допомоги, зрозуміла: сюди і йшла. Тут її місце.

Тато не перебивав. Сидів у інвалідному візку поряд із ліжком, насторожено спостерігав за змарнілою збудженою донькою.

— Сім’ю треба докупи збирати, тато, — тихо і грізно шепотіла Мар’яна. — У сім’ї всяке може статися. Мама — не така вже й праведниця, з мріями своїми совковими… Хіба вона винувата, що іншого ніколи не бачила? Бабцю треба знайти. Вона злодюжка, тату. Чесно! Справжня злодюжка і крадійка… мабуть. Але вона — наша. З нашої сім’ї. Як ми її покинемо? Не можна… Не можна, щоби в сім’ї… свої своїх же вбивали! Щоби розліталися на різні боки без вороття, як чужі. Чуєш? Ще трохи побудь тут. Маму спершу знайду. Не знаю, де вона. Потім бабцю. Бачиш, скільки в тебе жінок! Ми… впораємося. Потім тебе заберемо. Потерпиш ще трохи?

— Себе бережи, Мар’янко, — відповів тато. — Без тебе — яка сім’я?…

Сльози — самі! Голову опустила: так би багато татові розповісти, так би поплакатися…

— Де я дінуся, — пішла до дверей. Ноги тепер попереду мізків визначали шляхи.

Ада не відповідала. Мар’яна почала надзвонювати матері одразу, як вийшла з лікарні від тата, та материн мобільний знай одне: «Абонент поза зоною».

На Воскресенці теж більше не з’являлася. Спорожніла хрущовка зустріла Мар’яну затхлим запахом пустки. Розчахнула вікна, впустила морозу — мила-драїла бідний рідний дім, наче для дорогих гостей. Знову зателефонувала матері, та абонент так і не з’явився на зв’язку.

Уже під вечір Мар’яна докумекала: на материній роботі в державному міському архіві Києва можуть щось знати про співробітницю. Подалася на Сирець, де на вулиці Олени Теліги розташувалась установа. Уже без надій — вечір, робочий день закінчився. Світла у вікнах нема. Та все ж стукнула.

— Зачинено! — крізь заґратоване віконце повідомив охоронець-пенсіонер.

— Знаю! Скажіть, Аїда Едуардівна Озерова на роботу ходить? Сьогодні була?