Люко Дашвар - Покров

— Бабцю… — очам не повірила.

Уздріла поряд із вішаком ще одні двері, розчахнула — вели до більшої кімнати, квадратів зо двадцять. Устелений плетеним пледом диван підпирав килим на всю стіну, поряд примостився журнальний столик — ніколи журналів не бачив, завалений невеличкими пластиковими коробочками з металевою дрібнотою; сервант із радянських часів без кришталю — на скляних полицях світлини: дівчина молода, красива, стиляга з тонкими вусами, дитинка мала, молода пара — він у фуражці з зіркою, вона в довгій спідниці й блузі з глухим коміром.

Посеред кімнати розгублена Аїда завмерла, а в куті під іконою Божої Матері на міцному табуреті бабця Ната з цигаркою в зубах.

Мар’яна аж розсміялася.

— Бабцю! Як же я рада, що ми тебе знайшли!

— Покурити не було з ким, квітко моя? — баба посміхнулася іронічно, перевела погляд на знічену Аїду. — Здрастуй, доню.

— Мамо! — Аїда бабці в ноги. Притулилася обличчям до колін старенької, обхопила… Ридала гірко, невтримно. Ніхто не зупиняв.

У бабці й заночували. У тиху годину не спали, чари прийшли — бабця гладила сухенькою долонею старі світлини: «Оце я така гарна була. А це Едя… Глянь-но, Аїдочко, який у тебе тато красень. А ти не в нього, ні… Курт був такий. Німець. Прадід тобі. Так ти в нього. Та і я. Бач, ми які блакитноокі. Твоя прабабця, а мені баба Саша призналася, що доню не від законного чоловіка народила, від німця того. Ми такі… Тільки від коханих діточок маємо…»

— Курт? — Аїда дістає з-за пазухи пузате золоте сердечко з літерою «К», подає матері. — Це твоє, мамо. Після смерті мами твоєї, баби Тасі, в бараку знайшла… Ще камінці були, монети. Профінькала… Така вже я…

Бабця роздивляється золоте сердечко, усміхається.

— Хай Мар’янці.

— Ні, мамо. Хай хоч трохи у тебе побуде, — просить Аїда.

— Хай побуде, — погоджується баба Ната, ховає сердечко. — Подарую Мар’яні, коли заміж виходитиме.

Мар’яна до ранку слухає, не встрягає, голоси двох розлучених долею рідних людей, почувається малою, наївною, — доня, онука, — і тепло… Мама — про інститут, квартиру, Валиних батьків, кляті дев’яності, вічні злидні й Валю; бабця — про ґрати, Едіну турботу, шовковицю, що пенсії не отримує, а живе з приробітку… Підсувається ближче до журнального столика, розкладає маленькі пластикові коробочки, Мар’яна вдивляється: у кожній повно металевих гачків для риболовлі.

— На ринку для рибалок біля мосту Метро торгую, — хвалиться бабця. — Оце Валя підніметься, найкращу вудку йому подарую.

Згадка про тата повертає на лиця журбу. Бабця погоджується: «Так, так… Дурне діло — чоловіка закрити в чотирьох стінах на п’ятому поверсі. А давайте до мене його…» Аїда заперечливо хитає головою: «Куди, мамо? Будете з Валею в одній кімнаті вдвох? А диван один… Унітаз поряд із газовою плиткою. Ні!»

— Мама не проти до села переїхати, — вперше за ніч подає голос Мар’яна. Пояснює бабі Наті: — Татові батьки дім у селі мали. І досі стоїть, напевно.

— Гарно придумали, — киває бабця.

— Тільки і ти з нами, мамо, — додає Аїда. — Без тебе не поїдемо.

Бабця всміхається приголомшено.

— Бачив би Едя… Не покинули його Нату на самоті помирати. Добре, що доню народила…

Аїда знічується, дивиться в підлогу.

— А я… такий гріх маю, що і не випросити прощення, — мовить раптом із відчайдушною рішучістю, наче та ніч тільки для того і є, щоби вже жодного каменя на душі не залишилося.

— Ти про коханця свого?! — питає бабця, махає рукою — пусте. — Не рви душу, доню. Зірвалася, полетіла, а серце додому привело.

— Не про коханця я… — Аїда підводиться, завмирає біля облупленого віконця. — Я колись… Мар’яни не хотіла. Навіть потайки на аборт пішла, та лікарі відмовили. Сказали: аборт здоров’ю зашкодить…

Мар’яна усміхається гірко.

— Я… відчувала.

— Тільки нині… - мати дивиться доньці в очі. — Коли ти в архів за мною прийшла… Я так зраділа… що у мене є донька.

— Не дорікай собі, мамо.

Бабця супиться — їй не подобається трагічний надрив у голосах, сльози на очах Аїди, вологі очі онуки. Перериває відвертості різкими рухами: підводиться, запалює цигарку, обурюється:

— Куди вас понесло?! Про що базікаєте? Хто народити не хоче, той не народжує, хоч чим його лякай. А як і народжує — кидає дитинку на чужі руки. — Усміхається Аїді, гладить по ріденькому волоссю. — Бач, як до тебе все пізно доходить, Аїдо! Що доньку бажану від коханого маєш, що чоловіка любиш.

- І тебе люблю, мамо, — шепоче Аїда.