Люко Дашвар - Покров

— Не знаю…

— Значить, не шкода, — постановила бабця, каблучку в онуки відібрала. — Сама продам, бо в ломбарді добру ціну не дадуть.

— А тобі дадуть? — щодня Мар’яна все відкривала і відкривала для себе бабцю Нату: ох, не все бабця про себе розповіла!

— Хіба я дарма так багато років прожила? — відповіла бабця по-одеськи, запитанням на запитання, а увечері принесла гроші. Як на Мар’яну: наче жменю діамантів з рук збула.

— Уже їдьте хату дивитися, — наказала доньці й онуці. А Валя нагадав: ключі від дорошівських хоромів, які дісталися йому від батьків у спадок, зберігаються в хрущовці на Воскресенці на верхній полиці шафи, разом з улюбленою авторучкою тата і маминими окулярами…

Урбаністки Аїда з Мар’яною зустріли натуру в необмеженій цивілізацією кількості насторожено: Аїда хоч лісом на столичній околиці в дитинстві блукала, а Мар’яна все життя на асфальті, тільки й того, що кілька разів навідувала татових батьків у селі, а більше старі в Київ натурпродукт возили. Рейсовий автобус лишив мандрівниць на обписаній матюками бетонній зупинці при дорозі посеред лісу. Від шляху в ліс — ґрунтівка і кривий, наче з ним щодня автівки цілуються, вказівник «ДОРОШІВКА, 2 км».

— Чудова прогулянка! — оптимістично завірила Аїда, першою занурилася в ліс.

Мар’яна повільно йшла позаду, вдивлялася в темні соснові хащі, посеред яких окремими острівцями біліли берізки, намагалася підбадьорити себе химерними мріями: от п’ята ранку… Сонце сходить, Мар’яна в спортивному костюмі й кросівках вдихає чисте повітря, біжить лісом… Оцим лісом! Щодня! Навіть якщо замість сонця падає дощ! Щодня?… Оцим лісом?… А рятуйте!

— Мамо! — зупинилася, чоботи в багнюці, біля ніг — першоцвіт. — Квіти… — розчулилася, забула бідкатися.

— Он уже дахи, — відповіла Аїда. Придивилася. — Хоч би хто жив у тій Дорошівці, бо як людей поряд не буде, навряд ми тут зможемо.

Дорошівка зустріла десятком живих обійсть упереміш із десятком мертвих. Охайний «журавель» кланяється, дорога хоч і в ямах, та асфальтована, на розі під пишною сосною обеліск із червоною зіркою, на ньому перелік прізвищ дорошівців, загиблих у боях із фашистом; навпроти зачинений кіоск із табличкою «ПРОДАМ», а вже при самому лісі на пагорбі, вкритому першою сміливою травицею, руїни колись великого панського маєтку — лиш одна будівля, наче приклеєна збоку, і досі мала дах, стіни… Тільки й того, що вікон не лишилося. Були би вікна — в сад дивилися би: і досі вражав величчю старих розлогих яблунь і груш.

Мар’яна дивилася на поруйнований маєток.

— Як дивно… Що татові батьки купили хату саме тут, де колись жили Дороші.

— Дивно те, що ти задарма витратила стільки часу на тих Дорошів! — відповіла мати.

«Ярко — Дорош…» — подумала Мар’яна. Посеред руїн — тіні, шепіт… Ярема з курильні вийшов, люлька в роті, чуб сивий, а очі молоді… Пані Станіслава затягує корсетом сухий стан, підкладає вату під всохлі груди…

Мар’яна відкинула химери, взяла матір під руку.

— Ходімо татову спадщину шукати. Я вже й не пам’ятаю, в якому кінці села хата. Вишні, здається, під парканом росли.

Допомогли люди. Поява незнайомих жіночок пробудила тиху Дорошівку — хазяї виходили до воріт, віталися.

— А ви чого до нас?

— Озерови тут колись жили. Ще за радянських часів… Де їхня хата, не підкажете?

Старі селяни ще пам’ятали Валиних батьків, згадували їх шанобливо — роботящі й ніколи не матюкалися! — а коли дізналися, що син Озерових з сім’єю хоче до Дорошівки перебратися, аж хрестилися, так раділи. Дай би Бог, до всіх покинутих обійсть люди повернулися! Бо ж без сліз дивитися неможливо, як спорожнілі хати тримаються стінами з останніх сил, чекають на живий дух, падають, не дочекавшись…

— А Озерових хата ще справна, дах цілий, — до Мар’яни й Аїди приклеїлася така собі Марія, говірка жіночка під п’ятдесят, взялася провести. — Минулої зими птахи вікно розбили, так сусідський Іван нове скло вставив, — розповідала. — Справна хата — жити можна. Ви тільки переїжджайте. Толоку зорганізуємо, за день лахміття розметемо.

Зовні дім Озерових виглядав досить пристойно: дерев’яні стіни обкладені цеглою, дах справний, димар цегляний, двері важкі дубові.

Усередині — Мар’яні аж дух захопило, бо згадала, як малою тут бігала, — усе виглядало так, ніби хазяї лишень вчора вийшли кудись у справах. Білені стіни трохи посіріли, та не потріскалися, піч і грубка пережили порожні роки без втрат, підлога рипіла романтично, тихо, не гидно, посуд у шафці не вкрився пліснявою, і тільки книги не витримали — поїдені мишами, розвалювалися в руках.