Люко Дашвар - Покров

— Пам’ятаєш, ми мріяли в Прованс поїхати. Чи в Італію… — Хотинський наступав. — Я тур купив, Мар’яно. На Сардинію. Для молодят у турагенції знижка… Вилітаємо за тиждень, а ще треба зробити тобі закордонний паспорт, а до того послухати марш Мендельсона, бо без нього нас не визнають молодятами. А на Сардинії в бухті Кала-Капра… У готелі Капо д’Орсо для нас уже заброньований номер із басейном. Я все думаю: навіщо нам басейн? Ми зустрічатимемо світанок на березі, купатимемося в морі разом із сонцем. А потім питимемо шампанське на яхті…

— Ти заміж виходиш, доню? — здивовано спитав тато.

— Звісно, виходить! — встрягла Аїда, обійняла чоловіка. — Нагадати тобі, Валю? Мар’яна запрошувала до нас у гості свого нареченого, та ти в той день… знайшов собі важливіші справи.

Мар’яна напружилася, зиркнула на колишнього коханця приголомшено.

— А де… ти гроші взяв? На Сардинію, — несподівано.

Хотинський почервонів, та гніву не видав.

— Заробив, золотце, — вичавив. — Сам!

Мар’яна відступила на крок. Притулилася до біленої стіни.

— Можна я ще трохи подумаю?

— Мар’яно, доню, що тут думати?! — ледь не впала Аїда.

Хотинський насупив брови, очі в підлогу.

— Думай, золотце… — відповів хрипко. — Тільки до ранку, домовилися? — опанував роздратування, усміхнувся. — Сподіваюся, за ніч спакуєш валізи, бо о восьмій маємо вирушити до Києва. Пізніше — ніяк. О десятій на тебе чекатимуть у весільному салоні — я заздалегідь записав тебе, бо там черги.

Аїда заметушилася, взялася таки накривати на стіл.

— Усе буде добре! — навіювала. — Усі приймуть правильні рішення! Усі залишаться в радості й без журби! От зараз пообідаємо, — підбадьорювала Хотинського, — а надвечір я вас до сусідки Марії ночувати відведу, бо у нас тісно, а в Марії велика спальня порожньою стоїть після того, як син виїхав.

— Можна і в нас… — пробурмотіла Мар’яна винувато. — Уступлю свій диван. Я звикла і в спальнику на підлозі спати.

— Не треба таких жертв. Бережи себе, золотце, — відповів Хотинський.

Усю ніч Мар’яна просиділа біля вікна, з якого при ясному місяці й зірках можна було роздивитися старі руїни на пагорбі. Без дум, без планів — голова пуста! — все намагалася уявити, як раніше виглядав панський маєток. Далеко попівночі з дому вийшла баба Ната. Усілася на ґанку, закурила. Мар’яна навшпиньки, щоби не побудити батьків, до баби. Умостилася поряд. Притулилася до старенької. Баба Ната дістала з пачки сигарету, простягнула онуці.

— Хто приїхав? Той… блядун?

Мар’яна розреготалася тихо і щиро.

— Бабцю, та мовчи! Це ж село! В одному кінці скажеш, а в іншому всі почують!

Як Мар’яна не вмовляла час — не спіши! — ранок прокинувся з першими променями травневого сонця, взявся полошити пташок: цвірінькали під вікном. Ще й шостої нема. Мар’яна хлюпнула води на припухлі очі, вийшла на подвір’я: то вже ритуал. Щоранку прокидалася раніше за всіх (щодня дивувалася тому надзвичайному факту, бо в місті — сонько! — полюбляла таки при нагоді дрихнути до опівдня), виходила надвір, вдихала прохолодне пахуче повітря і йшла на город. Вешталася посеред засаджених городиною грядок: морквинки проклюнулися, бурячок червоні хвостики випустив, отут чорнобривці баба Ната посадила, а ще не вилізли, трояндовий кущ Марія дала, добра жінка. Обдивлялася городину, прямувала в сад — тут груші, яблуні, вишні знамениті, що Мар’яна їх із дитинства пам’ятає. А в кінці обійстя біля огорожі шовковиця, як той дуб. Всідалася під шовковицею на стару лаву, ще татовим татом зроблену, курила першу гірку сигарету…

І цього ранку не зрадила. Дійшла до шовковиці, клацнула запальничкою, та почула за огорожею голоси. Визирнула з цікавості, й щелепа відвалилася: на вулиці неподалік обійстя Озерових біля брудного позашляховика стояв Пітер. Другого чоловіка затуляв розлогий бузок, та Мар’яна впізнала голос колишнього коханця.

— Як ти нас знайшов?! — тихо й хижо шипів Хотинський. — Майдан скінчився! Забирайся у свою Канаду, Кравчук!

— Мушу побачити Мар’яну.

— Ми запросимо тебе на наше весілля!

— Ти не гідний її! — Пітер нервував. — Вона дізнається правду!

— Дійсно?

— Ти ніколи не зробиш її щасливою, Хотинський! Відступися! Я… віддам тобі свій відсоток!

— Скоро я сам… зможу дати тобі купу бабла! Але не дам! Ти порушив наші домовленості!

— Якби не я, ти би взагалі ніколи не дізнався про спадкові справи! — вибухнув Пітер. — Ти скопіював мої записи з польських архівів! І тільки завдяки тому здогадався…