— Ні… - признавалася. Намагалася уявити Яркове лице, та бачила тільки його бліду тінь, без свідомості, на матраці в підвалі. Дивувалася: як же так? Уже і лиця його не пам’ятаю? Проте і сама зимова зустріч із Ярком тепер, у весняному теплі, все більше здавалася Мар’яні схожою на казку.
- І нащо повертатися? Щоби зустріти когось… справжнього. Покохати… І сказати йому: у нас ніколи не буде дітей?… — видушувала з себе останню причину, яка міцно прив’язала до Дорошівки. — Краще вже біля своїх… грітися.
Та розмова Пітера і Хотинського не давала вже так зігрітися, щоби заснути. Питання не відступали: чому від неї, Мар’яни Озерової, залежить, чи отримають Хотинський і Пітер гроші?… Може, вона, сама не знаючи того, відшукала в архівах щось надзвичайне і важливе? Свідчення очевидців, яких не вистачає тим двом, виписку зі старої реєстрової книги чи спогади когось із родичів Дорошів? А може, Хотинський збрехав, що Ярко, як нащадок Самійла Дороша, не має права на спадок Яреми? Може, Ярко розповів йому, що кохає Мар’яну, і Хотинський вирішив його вбити? Чому? Навпаки! Мав би підговорити Мар’яну витягти з Ярка все до копійки. Ні, тут щось інше. Що? Продивитися би знову все, що в архівах нарила.
Усі матеріали, пов’язані з Мар’яниними генеалогічними розвідками, лишилися в хрущовці на Воскресенці, і то стало першою причиною, щоби повернутися до столиці.
«Мемуари лікаря Вернера продивилася лиш одним оком, спогади служниці Дарки, яка Перпетуї прислужувала, взагалі не читала, — згадувала прогалини, зупиняла себе. — Ні, зайве знову в тих папірцях копирсатися! Якби все то мало вагу, Хотинський би не відстав. Знову би навідався в Дорошівку, — супила лоба, думала, у голові виникали кримінальні версії. — Може, Хотинський знає, що всі мої матеріали в Києві? У порожній хрущовці? А як він уже поцупив їх? Перевірити би…»
Другою причиною стали нирки: нагадували про себе ледь не щодня.
— Щось ти надто бліда, квітко моя, — бабця Ната першою запідозрила неладне.
— Утомилася, — відмахувалася Мар’яна. Нащо рідних своїми болячками турбувати, коли у всіх одні молитви: хоч би тато піднявся. Та бабця мала гостре око.
— Сходи до Кривошиїхи, хай полікує тебе, — все наполягала.
— Не піду я до неї, не вірю їй!
— Тоді в місто їдь, до справжніх лікарів! — не відставала бабця.
Добилася би свого, та в останній день весни, коли квітучі сади перетворили Дорошівку на духмяну білу хмару, що опустилася на землю, біля будинку Озерових зупинилася автівка. Мар’яна перелякалася — Хотинський?
З автівки вийшли двоє ділового вигляду чоловіків у костюмах і краватках. Один — рухливий, ніби енергетиків перепив, другий — більш спокійний, тримав у руках діловий портфель.
— Мар’яна Валентинівна Озерова? — чемно спитав.
— А ви?
— Ми з Української ін’юрколегії, - чоловік показав Мар’яні посвідчення.
— Не чула про таку організацію.
— Ми представляємо інтереси українських громадян, які мають право на отримання спадку за кордоном.
- І до чого тут я?
Спокійний усміхнувся ввічливо.
— Знаю, ви шукали нащадків Яреми Дороша.
— То протиправно?
— Люди мають право в приватному порядку шукати хоч родичів, хоч чужих предків, але то не матиме ніякої юридичної сили в тому випадку, якщо вони хочуть отримати реальний спадок. Для цього існує наша організація, — чемно пояснив спокійний.
— Але ми в іншій справі, - швидко додав рухливий, кивнув у бік автівки. — Пропонуємо з нами повернутися до Києва, де маємо ознайомити вас із деякими офіційними документами.
— Щодо спадку Яреми?
— Знаєте про спадок? — здивовано усміхнувся рухливий.
Чоловіки перезирнулися.
— Невже в Яреми є нащадок? Він живий? Ви його знайшли? Бо я намагалася… І марно! — Мар’яна загорілася.
— Ви зможете отримати відповіді на всі ваші запитання, але для того спершу в Києві маємо перевірити вашу особу: паспорт, персональні дані…
— Відбитки зубів?! — розсміялася Мар’яна.
— То їдете?
Нирки: коль!
— Зараз зберуся, — відповіла.
Поля все не йшла з Майдану, тож Мар’яна вдалася до хитрощів. Зателефонувала подрузі з батьківської хрущовки.
— Приїдь… Я не можу. Зле…
Поля примчала — схудла ще більше, волосся не прибране, та не те головне: очі тьмяні, з рота перегар.
— Поминали…
— Може, досить? — Мар’яна обмотала спину светром, бо нирки й справді розходилися.
Поля глянула на Мар’яну як на зрадницю.
— А що — війна скінчилася?! Наші хлопці щодня на Донбасі гинуть!
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу