Люко Дашвар - Покров

— Подрузі доведеться почекати в мітинг-румі, - спокійний чоловік іде коридором офісу, на ходу пояснює Полі: — Вам принесуть каву, води… — обертається до Мар’яни: — Пітер проведе вас, пані Озерова. Сподіваюсь, цей день принесе вам гарні новини.

Спокійний чоловік веде Полю до мітинг-руму, Мар’яна і Пітер залишаються вдвох лиш на мить.

— Я все поясню потім, зараз просто послухай: ні за яких умов не виходь заміж за Хотинського! — тихо просить Пітер. — Він — покидьок.

Мар’яна не встигає відповісти. З кабінету їм із Пітером назустріч виходить поважний сивий пан, простягає Мар’яні долоню.

— Стороженко Іван Якович. Радий знайомству, пані Озерова.

Усе то до біса цікаве і таємниче. Мар’яна роззирається здивовано. От поважний Стороженко жестом запрошує її до свого кабінету. Пітер теж не лишається в коридорі.

— Я в Києві лише на кілька днів, тому… Якщо можна… Не могли би відразу до справи перейти? — Мар’яні прикро, що Полі поряд немає. Мар’яні би скоріше до Полі, бо Поля зараз без Мар’яни не впорається. — Справа у моїх пошуках родоводу Дорошів? Готова надати вам усі матеріали, які в мене є.

— У тому немає потреби, — відповідає Стороженко. — Ми знаємо ім’я прямого нащадка Яреми Дороша. Це ви, пані Озерова.

Що?! Поважний пан знущається?! Мар’яна ошелешено озирається до Пітера.

— Так! — киває Пітер.

— Ви помиляєтеся, — врешті промовляє Мар’яна. — Які Дороші? Я — Озерова! Чисте, як вода, російське прізвище, російська кров по татовій лінії.

— Я відновив родовід твого захованого роду, Мар’яно, — каже Пітер.

Мар’яна втрачає здатність говорити, слухає поважного пана. Він збуджений і гордий: справа надзвичайно цікава, вони ніколи не стикалися з подібним раніше! Зазвичай їхні клієнти — громадяни України, які за заповітом отримали спадщину від померлих за кордоном родичів. Справа ін’юрколегії перевірити й підтвердити особу спадкоємця, допомогти відкрити рахунок у банку, в оформленні всіх інших, необхідних для отримання спадщини документів…

— Але з таким заповітом, що написаний понад сто років тому…

— У 1881 році, - доповнює Пітер.

— Так! З таким старим заповітом, у якому до того ж не вказано конкретне ім’я особи-спадкоємця, ми маємо справу вперше. Згідно із заповітом пані Перпетуї…

— Перпетуї? Дружини Самійла Дороша?! — не втримується Мар’яна. — Я знаю її! Тобто читала…

Стороженко киває.

— Згідно із заповітом пані Перпетуї Марківни Дорош, у дівоцтві Ізоватової, спадок призначений для прямого нащадка Яреми Петровича Дороша в сьомому коліні. Ми разом з юридичною фірмою пана Кравчука за дорученням «Банку Монреаля» шукали цього нащадка, і, треба сказати, пан Кравчук та його колеги провели колосальну роботу. Правда, ми дізналися й про паралельні несанкціоновані пошуки, але…

— Але то не вплинуло на результат, — швидко додає Пітер, знічується.

- І в результаті ви знайшли мене?! — Мар’яна дивилася на Пітера і Стороженка із підозрою. Віри — ані на йоту.

— Тут усе. Дивись, — Пітер розгортає великий, на весь стіл, аркуш паперу: на ньому вигинає гілки розгалужене генеалогічне дерево, — показує: — Перше коліно — Ярема Дорош і його дружина Станіслава, в дівоцтві Полонська. У 1823 році у них народився син Валеріан.

— У Яреми був син? Чому я не знайшла про нього нічого? — запитала Мар’яна.

Перше коліно. Ярема і Станіслава. Прапрапрапрадід і прапрапрапрабабця.

Валеріан Дорош повернувся з німецького Кіля до батьківського маєтку в Дорошівці за рік після смерті батька, наприкінці 1844 року. Поцілував руку дорогоцінній матінці — сухій, у чорне вбраній.

— Клянуся вашим здоров’ям, мамо! Як отримав ваш лист про кончину батька Яреми Петровича, з того дня щотижня ставив свічку за упокій його душі, - розпочав обережно. Матінку за плечі обійняв. — Але ж рік по смерті батька минув. Чому ж ви і досі в жалобі? Як би я хотів бачити вашу посмішку, люба матусю.

— Справи завершу і посміхнуся, сину, — відповіла пані Станіслава.

— Які ж справи вимагають від вас такого суворого вбрання?

- Ім’я батька твого, Яреми Дороша, знищити хочу! Щоби ніде, у жодному папері не лишилося і згадки про нього! — хижо вишкірилася пані Станіслава. — І твоє майбутнє від того залежить, сину. Приймеш у серце біль мій — усе до останньої крихти тобі віддам, щоби жив без турбот, а не приймеш — монастирю в Кракові весь свій спадок заповім.

— Чому ж ваше серце болить, матінко? Чим батько так гірко скривдив вас?