Люко Дашвар - Покров

— Раніше… ти перев’язувала їм рани, а не бухала!

— Ти теж перев’язувала! А потім втекла! Що, пограла в патріотизм і досить?!

— Полько, що з тобою? — Мар’яна спробувала обійняти подругу, та Поля відштовхнула її, вирячилася.

— З тобою — що?! З вами усіма?! Майдан — не шоу вихідного дня, яке триває з восьмої до двадцятої! Майдан не має скінчитися, поки всі ці виродки…

— Які виродки?

- І зрадники! І корупціонери! І росіяни — твої братики-сестрички! Поки вони всі до одного не поляжуть тут! За те, що наші хлопці…

- І я? — Мар’яну теліпало. — У мене тато росіянин, отже, я теж… І я маю полягти?!

— А зараз перевіримо! — Поля всілася за стіл на кухні, дістала з рюкзака молоток, поклала поряд на стільницю.

— Нащо тобі молоток?

— Звикла… З Майдану зі мною, — услід за молотком Поля дістає з рюкзака пляшку горілки. — Будеш наших хлопців поминати? Горілка ниркам не зашкодить. Я знаю…

— Не хочу пити.

— Ну, от і відповідь! — Поля взялася відкорковувати пляшку.

Мар’яна відібрала пляшку, присіла поряд, силоміць обійняла подругу, притисла до себе.

— Полько… Я тебе заберу звідси. До нас у Дорошівку. Тобі потрібне чисте повітря, тиша… Усе буде добре, я лише на кілька днів до Києва, а потім ми з тобою поїдемо в село, і я буду увесь час поряд із тобою. І все мине… Все!

Мар’янина сім’я автоматично ставала більшою. «Як же я Полю тут саму покину?!»

— Не мине! — Поля заплакала гірко, притулилася до Мар’яни. — Я не сплю… Взагалі. Не можу спати. Тільки як трохи вип’ю.

— Полько, ти стала схожою на безхатька. Чесно… Давай до ванни. Приведи себе в порядок і поведеш мене до лікаря.

— Зле?

— Не так зле, як хочу з’ясувати найголовніше: чи будуть у мене діти.

— З хворими нирками важко народжувати чи неможливо. Залежно від діагнозу, — Поля ще пам’ятала, що медсестра.

— Хочу знати діагноз, — прошепотіла Мар’яна.

Поважний нефролог приватної клініки, куди Мар’яна потягла за собою Полю, тільки би та знову не посунула на Майдан, оглянув Мар’яну, призначив купу обстежень, УЗД.

— У будь-якому випадку не впадайте у відчай, — порадив. — Нині всі народжують, навіть давно клімактеричні… Кажуть, встигли яйцеклітини заморозити. Ви бачили такі холодильники? Я — ні. А от репродуктивна медицина — реальний факт. І сурогатні матері. Подрузі довірите своє дитя виносити?

Мар’яна глянула на тьмяну, як вгасла свічка, Полю, кивнула.

— Довірю…

Поля усміхнулася. І до рідної хрущовки на Воскресенці повернулися вдвох, хоч Поля і рвалася на Майдан. До ночі все курили, пили каву, говорили… А як упала ніч, Мар’яна вклала Полю на диван, як малу, вкрила тонкою ковдрою, присіла поряд.

— Ти заснеш… І без горілки.

— Ні.

— Заплющуй очі. Я тобі розповім таку історію…

— Про себе?

— Майже… Колись жив такий собі пан… Ярема Дорош. Нащадок козацького хорунжого. Багатий був і славний. Усе життя збирав відомості про звитягу Чернігівського козацького полку. Проти Наполеона воював. Його маєток розташовувався там, де у нас хата тепер. У Дорошівці. Раніше ж пани кріпаками і селами володіли, називали їх згідно зі своїм іменем. Кандиба — Кандибівкою, Маслов — Маслівкою, а Дорош — Дорошівкою. І — от уяви собі! — Ярко… Той хлопець, з яким я…

— Я пам’ятаю.

— Так от! Він — нащадок тих Дорошів. Дядька Яреминого. Самійла.

— Ти казала… — Поля вже крізь сон.

— Ні, ти слухай! А Ярема Дорош… Точніше, якась особа залишила спадок для прямого нащадка Яреминого. І мене викликали до ін’юрколегії в цій справі, бо я ж копала! Я стільки архівних паперів перелопатила… Їм, певно, допомога моя потрібна… Тому я… — глянула на подругу: спить. — Тому завтра я благатиму, щоби ти пішла зі мною, — прошепотіла.

Що це? Засідка? Біля офісу ін’юрколегії проходжається Хотинський. Бачить Мар’яну і Полю здалеку, швидко йде назустріч. Хапає Мар’яну за руку.

— Не смій мене ігнорувати, золотце! Нам треба поговорити!

З офісу миттєво вилітають кремезні охоронці в чорній уніформі. Відтягують Хотинського. Вслід за ними з офісу виходить Пітер і спокійний чоловік, що він і привіз Мар’яну до Києва, того ж дня попросив її паспорт, ідентифікаційний код.

— Пітер? — Мар’яна напружується, тримає Полю за руку.

Пітер косує на Хотинського, який щось безнадійно доводить охоронцям, ніяково усміхається Мар’яні.

— Радий тебе бачити.

— А я і не знаю, — Мар’яна наїжачується. — Що ти тут робиш?

— У справах. Поговоримо потім, як захочеш…