Люко Дашвар - Покров

Мар’яна уважно слухала Пітера. Показував на генеалогічному дереві: у Валеріана і Катерини Ланських у 1863 році народився син Герман.

— Ланських? — здивувалася.

— Невідомо чому Валеріан вирішив змінити прізвище і стати Ланським, та це загальмувало наші пошуки надовго, — відповів Пітер. — Наче хтось хотів навіки сховати рід Дорошів…

— Яремин син не схотів носити прізвище батька?

— То не головне, — знизав плечима Пітер. — Важливо, що маємо архівні підтвердження факту вінчання Валеріана і Катерини й факту зміни прізвища. — Вказав на дерево. — А тут — третє коліно. Герман Ланський і його дружина Пелагея.

Третє коліно. Герман і Пелагея. Прапрадід і прапрабабця.

Герман зовні в Ярему вдався — високий, кістлявий, дужий. А норовом — хтозна в кого. Задумливий, неговіркий. Дивиться на світ Божий, наче розгадати його намагається. Іншим хлопчакам — на кониках дерев’яних скакати би, а Германові книжки солодші за медові пастилки. З дитинства в заможному домі тітки Марії захоплено слухав її чоловіка, архітектора Павла Андрійовича Берна, який працював із легендарним київським губернським архітектором Михайлом Степановичем Іконніковим, разом із ним споруджував і Лук’янівський тюремний замок, і губернські присутствені місця, і житлові будинки на Печерську і Подолі, і «Гранд-отель» на Хрещатику, і клініки при Університеті Святого Володимира. Вплив Берна обернувся запальним бажанням і самому вивчитися споруджувати будинки, та більше — церкви. Ділився з рано зів’ялою матір’ю-вдовою:

— Берн дозволили мені побути біля Софійського собору. Його зараз перебудовують, матінко. Хіба може бути більш благе і відповідальне діло, ніж проектування і будівництво храмів? Віддайте мене в учні до Берна вже зараз.

— Спершу слід гімназію закінчити, Германе, — відповідала Кітті, а як син підріс, уже додавала безнадійно: — А потім, любий синку, ти закохаєшся, заведеш сім’ю і твої мрії зміняться. Ти знайдеш прибутковішу справу, бо таких, як Берн, як Іконніков, — одиниці. А звичайні будівельні інженери м’яса і на Масляну не бачать.

— Присягаюся вам, матінко! Не заведу сім’ї доти, доки не зароблю архітекторською справою на гідне життя спершу для вас… — запевнив турботливий син.

А турбуватися було про що. По переїзді до Києва Кітті Ланська так і не стала прагматичною господинею, так і не навчилася економно вести дім, як сестра Марія. Жила з сином неподалік Лаври в невеликих одноповерхових покоях на три кімнати, кухню і темну комірчину, де вночі куняла дебела служниця Ганя. Спочатку Кітті спустила гроші, які ще батько як недоторканний для Валеріана посаг лишив, потім добралася і до синових грошей.

Герман мрії не зрадив, поїхав на навчання до Петербурзької художньої академії, коли повернувся, застав матір у вкрай злиденному становищі. Добре, що Берни щодня запрошували на обід, а то би пропала…

— Лиш трохи потерпіть, матінко! Матимете все, чого гідні.

Герман не зрадив слову, що дав матері колись у дитинстві. У Києві саме починався будівельний бум — місто активно зчищало з себе шкарлупу дерев’яних малоповерхових забудов, розділило свої вулиці на чотири категорії — на вулицях першої категорії дозволялося будувати тільки кам’яні багатоповерхові споруди.

— Ми зводитимемо будинки на п’ять, шість, сім поверхів! — Герман Ланський почав помічником уже шанованого на той час архітектора Берна.

Кітті перехрестилася: невже в її житті знову світитиме сонце? Піклувалася про роботящого сина як могла — і млинців гарячих змусить служницю Ганьку вдосвіта напекти, аби Германові смачний сніданок був, і ковдру на печі нагріє, аби тепло спалося синочку, коли пізно увечері повертається зморений, та щасливий.

Та більше Герман матір опікав. Приносив Кітті весь свій заробіток.

— Вам, мамо, краще знати, як грішми розпорядитися. Може, капелюшок вам новий купити? Чи чобітки з підборами?…

Отаке золоте дитя виросло. Тридцять років виповнилося… Уже сам архітектор, стару матір перевіз в апартаменти на другому престижному поверсі прибуткового будинку на Подолі, який сам і проектував, і зводив. Екіпаж щоранку під апартаментами на пана архітектора чекає…

— Коли ж ти дружину в дім приведеш, Германе? — все питала Кітті.

— Ще не зустрів таку прекрасну, як ви, матінко…

Так і не побачила Кітті синової дружини, померла в 1895 році. Герман власноруч спроектував надгробок на могилу матінки: розгублений янгол із благанням простягає руки до Бога, наче просить поради, бо не має сил впоратися з життям. Отакою побачив син Кітті.