Люко Дашвар - Покров

— То так нудно, так… нецікаво! — Оля слухняно виконувала гами, та мріяла лише про скрипку.

Щастя, як скрипкова струна, обірвалося того ж 1917 ро ку. Дні стали похмурими, батьки розгубленими, обіди сумними і голодними. І тільки татів двоюрідній брат дядечко Юрій Берн виглядав рішучо.

— Ми не дамо зруйнувати все, що побудували за ці роки!

— Маємо не поспішати. Придивитися, — відповідав вдумливий тато.

Два з половиною роки страху, війни, голоду і горя.

— Збираємося, любі мої… - сказав тато влітку 1920-го.

З сім’єю Юрія Берна — його дружиною і 15-річним сином Віктором — тікали до Криму восени 1920-го, щоби встигнути на один із пароплавів, якими барон Врангель вивозив до Константинополя рештки своєї армії, членів їхніх сімей, прихоплював цивільних…

Крим. Натовп несе до пароплава тата, маму, десятирічну Олю, сім’ю дядечка Юрія Берна. Олю відтісняють, дядько Юрій підхоплює її на руки. «Не зупиняйтеся!» — кричить татові й мамі, які намагаються повернути назад, до своєї доньки. Людська хвиля викидає їх на палубу пароплава.

— Матінко! Матінко! — захлинається Оля.

— Ми вас наздоженемо! Ми збережемо Оленьку! — кричить дядечко Юрій татові…

Корабель відходить, Оля тремтить біля дядечка.

— Матінко, матінко… — все повторює.

За два тижні пароплави закінчуються разом із безнадійними спробами Юрія Берна пробити сім’ї шлях на палубу.

— До Болгарії через Одесу спробуємо потрапити, — дядечко не здається.

…Юрія Берна, дружину і п’ятнадцятирічного сина розстріляє червоний патруль під Одесою навесні 1921 року.

— А малу нащо лишив? — спитав командир загону, коли патруль повернувся в табір із німою від жаху Олею.

— Бо мала! — відповів конопатий хлопець у м’якому фетровому капелюсі дядечка Юрія, який тільки і встиг вихопити, коли товариші по зброї роздирали на шмаття валізи мертвих Бернів.

- І куди її?

Літо 1921 року. Притулок для сиріт у Харкові. Закам’яніла Оля стоїть посеред виховної кімнати перед двома десятками дівчаток в однакових сірих суконьках. Між ними — провалля, безодня. По тій безодні вільно проходжає вихователька Марія Іванівна, яку директор у себе в кабінеті називає Нюркою і зачиняється з нею, не достукаєшся.

— Ланська! Повторюй! Я…

— Я… — шепоче Оля.

— …Донька буржуїв, ворогів радянської влади!

— Тато був архітектором… — на очах сльози. То повторюється щотижня. Оля знає наслідки: як не повторювати за Марією Іванівною слово в слово, вечері не буде, а назавтра туалети в притулку митиме не прибиральниця баба Люба, а Оля Ланська.

— Повторюй! Я — донька буржуїв, які пили кров трудового народу!

— Тато будував…

— Ланська! Ти несвідома! Тебе треба покарати! — кричить із ряду дівчаток завзята Галька Онопрієнко. — І прізвище в тебе буржуазне! Хто за те, щоби змінити Ланській прізвище?!

— Хай Ланськовою буде, — киває Марія Іванівна. — А ще краще — Ланцюговою.

— Я — Ланська… — шепоче Оля крізь сльози.

Зате ніяких тобі піонерів, комсомолів, за сім років — довідка про вперту несвідомість і направлення на завод «Світло шахтаря» з приписом: рекомендуємо взяти ученицею в ремонтний цех.

— Ланська? Прізвище якесь… підозріле, — 18-річну Олю зустрічає бригадир і секретарка комсомольської організації цеху Дуся Нечай. — Нічого, ми з тебе викуємо справжню радянську жінку! — обіцяє, веде цехом. — Прибиратимеш двічі на день — вранці і ввечері. Картки на пайки у мене отримуватимеш.

— Мене взяли ученицею. Я хочу навчатися.

— От і навчишся прибирати спочатку, — незадоволено супиться Дуся. — Жити є де?

— Ні… Я сирота.

— А мені казали — з буржуїв.

— Сирота, — Оля врешті знаходить безпечний компроміс.

— Батьків пам’ятаєш?

— Ні…

— Добре. Випишу тобі койко-місце в гуртожитку.

Навпроти гуртожитку — експропрійований будинок купця Самійлова, в якому радянська влада розмістила музичну школу для дітей і дорослих. Удосвіта Оля мчить на завод, щоби до початку робочого дня прибрати ремонтний цех. Повернутися слід до 16.00, щоби між першою і другою зміною знову драїти й драїти, та до 16.00 Оля може слухати музику, що лунає з відчинених вікон музичної школи.

— Що це?! — за рік Дуся Нечай здивовано роздивляється заяву прибиральниці Олі Ланської, читає: — Прошу перевести мене в учні слюсаря.