Люко Дашвар - Покров

— Ні! Вибачте, але я довіряю вам! — не дочекався квитанції, яку дівчина почала виписувати, вискочив на вулицю. Швидко пішов геть. Відійшов кроків на двадцять, зупинився.

Коли дівчина з газети «Шлюбні оголошення» вийшла з контори, замкнула її, ретельно сховала ключі в кишеню довгої сукні, попрямувала в бік Печерська, пан архітектор перехрестився подумки, наздогнав дівчину.

— Перепрошую… — мовив напружено. — Дозвольте представитися. Герман Валеріанович Ланський.

— Пелагея Дмитрівна Кононенко, — дівчина знітилася, та трималася з гідністю.

— Дозвольте провести вас, Пелагеє Дмитрівно.

— Це неможливо! — щиро захвилювалася. — Незнайомий чоловік не може складати компанію незаміжній дівчині.

Йому було — 47. Небагатій міщанці Пелагеї з далекої від центру Лук’янівки — 19. Тихо і без урочистостей вони повінчалися за місяць, бо увесь цей місяць Герман повторював Пелагеї тільки одне:

— Ви — моя жінка, Пелагеє Дмитрівно. Я шукав вас усе життя.

За рік, у 1910-му, Пелагея Ланська народила доньку, яку нарекли Ольгою.

- Я знаю будинок, де жив Герман Ланський! Там дошка меморіальна біля входу, — Мар’яна розхвилювалася. — Це мій прапрадід? Чому він так пізно одружився? А прабабця який слід залишила?

— Розділила долю вашого прапрадіда, була з ним поряд до смерті, - відповів Стороженко.

— Розкажіть!

— Перепрошую, але наполягаю — давайте повернемося до ланцюжка, який веде нас… До вас.

— У Германа і Пелагеї була єдина донька Ольга, — продовжив Пітер. — З нею ми теж… помордувалися. Ще одна зміна прізвища.

— А Ольгу що не влаштовувало? — із прикрістю запитала Мар’яна.

— Надто буремні роки припали на її життя: революції, сиротинець… Ми її ледь відшукали.

— А що сталося з її батьками? Наполягаю! Розкажіть.

— Припускаємо, що Герман Ланський не прийняв революцій 17-го року. Його слід відшукався в 1922 році в Константинополі, - сказав Пітер.

— У Стамбулі?

Пітер киває: так.

— Цілком ймовірно, він з Пелагеєю потрапив туди восени 1920-го, коли з Криму евакуювалася російська армія барона Врангеля.

— Чому ж вони залишили доньку?

— Невідомо.

— Чому потім не шукали?

— Герман Ланський помер у Константинополі навесні 1923-го від пухлини мозку в злиднях, але до останньої миті поряд із ним була Пелагея. Ми знайшли уривки її щоденника.

— Прошу… Можна? — Мар’яна відчула, як до горла підступають сльози. Пітер простягнув дівчині ксерокопію архівного документа.

«Константинополь. 1 березня. 1923 рік. Перший день весни. Герочка вже не підводиться, засліп. Зранку позичила трохи пшонних крупів у графині Д., годувала Герочку. Сонце блиснуло, і здалося, що він мене бачить. Я спитала: “Ви бачите мене, Германе Валеріановичу?” Він заплющив сліпі очі й відповів: “Бачу… І милуюся…” Більшої нагороди від долі мені й не треба. Графиня Д., у якої ми винаймаємо кімнату, висловила обурення з приводу того, що я сплю з хворим Герочкою в одному ліжку. “Це — негігієнічно! — сказала вона. — Ви могли би спати на лаві в коридорі!” Я відповіла, що присяглася перед Богом бути з чоловіком разом у горі і в радості. Кожного вечора я лягаю поряд із Герочкою, обіймаю його і молюся, щоби Господь забрав його біль, та не забирав його життя…»

- А що стало з Пелагеєю? — не чуючи свого голосу, спитала Мар’яна.

— Про її подальшу долю нічого невідомо, — відповів Пітер.

…Дощової осені року 1925-го після сильного шторму, який тиждень поспіль не дозволяв суднам пристати до порту, турецькі рибалки побачили посеред хвиль тіло мертвої жінки, та вирішили не ризикувати: відштовхнули багром подалі від човна — риби більше буде! А константинопольські безхатьки все кумекали: куди ж поділася сумна виснажена чужинка, яка протягом кількох років щодня стояла на пірсі, зустрічаючи кожен пароплав, що прибував до Константинополя…

Мар’яну накрило холодною, як горе, хвилею.

— А Ольгу які біди спіткали?…

Четверте коліно. Наум і Ольга. Прадід і прабабця.

Усе своє недовге трагічне життя Ольга Ланська ря тувалася одним-єдиним спогадом із дитинства: Різдво 1917 року, їй скоро сім років, тато вважає її вже дорослою і розумною дівчинкою. Веде просторою вітальнею до пухнастої ялинки.

— А що тут у нас, Олечко? — усміхається в бороду.

— Скрипка! — Оля не вірить очам. Справжня скрипка, про яку вона так мріяла! Матінка намагалася виглядати суворою, завжди застерігала: ще зарано, донечко. Спочатку маємо опанувати гру на фортепіано.