Люко Дашвар - Покров

А оженила Германа стара служниця Ганя. Досить років провела в домі Ланських, тож без остраху бубоніла правду.

— Отак услід за матінкою підете, ніхто сльози не вронить, — дорікала. — Куди це годиться? Щоби архітектор, та ще й граф, без сім’ї, як те злиденне, що не має і півкопійки на тиждень!

Так мордувалася, аж раз Герман побачив у кабінеті на своєму робочому столі — священне місце, куди Гані й дихати заборонялося! — бульварний листок зі шлюбними оголошеннями. Розлютився, ухопив, уже хотів гукнути: «Ану, ходи, Ганю!» Та наштовхнувся очима на досить велике оголошення у вигадливій рамочці із завитками.

«“Божевільний поет, містичний анархіст, що ходить над безоднею, кличе з незвіданого простору ту, яка насмілиться з ним рука в руці пройти життєвий шлях і пізнати все! Пропозиція серйозна. Київ, 12-те поштове відділення. Пред’явнику поштової квитанції № 666”, - прочитав. Розреготався. — Жах! Який банальний огидний жах!»

Гнів минув. Усівся в крісло, розрівняв листок.

— Краще за жарти фіглярів у шапіто, — пробурмотів.

Узявся читати:

«Красуня з очима русалоньки, вся зіткана з нервів і оригінальності, кличе на свято життя інтелігентного, дуже багатого пана, здатного на яскраві почуття. Мета — шлюб».

«Зятя шукають у дім пристойного, молодого, освіченого, хай уже і без грошей».

«Панянка, 20 років, тільки-но закінчила гімназію, шукає чоловіка-мільйонера, неодмінно похилого віку, аби не допустити зради з його боку».

«Унтер- офіцер бажав би оженитися на панянці, яка має капітал. Весілля за рахунок нареченої».

«Дружину-компаньйонку з капіталом у 5 тисяч шукає солідний пан 35 років, який відкриває їдальню. Справа обіцяє великий успіх».

«Брюнет, 30 років, п’ю запоєм, бажаю знайти дружину, яка намагатиметься вилікувати мене від цієї хвороби».

«Кавказець-єврей, 22 роки, енергійний, з історичним минулим, бажає одружитися з панянкою, не старшою за себе. Віддамся тільки, якщо покохаю. Грошей не шукаю, хоч сам їх не маю».

«Немічний холостяк, старий барон знатного роду, кош тів для життя не має. Бажає шляхом шлюбу передати баронський титул будь-якій жінці. Зовнішність, вік, віросповідання та інше не має значення. Потрібен капітал 5–6 тисяч. Може всиновити, вдочерити».

— Ганя страшиться, що я стану немічним графом-холостяком? — запитав сам себе іронічно, відкинув бульварний листок, та знову взяв. Читав.

«Заради Бога! Врятуйте хто може і поки не пізно! Я грузинка знатного роду, з Кавказу, красуня, мені 18 років, чесна і вихована, освічена, співаю, граю на фортепіано, добре знайома з великосвітською постанов кою дому. Зла доля закинула мене в чужі краї, я лишилася без грошей і без надії. Незважаючи на те що я працюю, моє становище все погіршується. Недобрі люди користуються моєю безпомічністю, експлуатують і спокушають. Як довго зможу не підкорятися — не знаю! Врятуйте! Згідна вийти заміж за того, хто забезпечить мені чесне існування і захистить від образ. Мою адресу можна знайти в конторі газети «Шлюбні оголошення”…»

Архітектор Ланський відкинув листок. Різко підвівся. Поклав у портмоне дві банкноти по 25 крб, узяв циліндр і вийшов з апартаментів на Подолі.

Контора «Шлюбних оголошень» винаймала дві кімнати на першому поверсі старого будинку за два кроки від Хрещатика. В одній, ближчій, за відгородженим дерев’яною стійкою столом скромно вбрана панянка з високо підібраним волоссям переписувала на один аркуш оголошення відвідувачів. Почула дзвіночок на дверях, відірвалася від аркуша, глянула на відвідувача. Герман побачив панянку й закляк: дівчина за столом здалася Ланському на диво схожою на покійну матінку. Не зовнішністю — чистим поглядом розгубленого янгола, делікатними рухами, навіть тим, як обережно вона відклала папери, підвелася, щоби привітати його.

— Контора вже закривається, — і голос дівчини здався Ланському мелодійним, як у Кітті. — Але я затримаюся, щоби прийняти у вас оголошення.

— Я тут в іншій справі, - пан архітектор розхвилювався, знітився. Сам собі здавався старим і не гідним молодої дівчини, але вже знав: це — його жінка.

— Випадково прочитав оголошення юної грузинки, яка волає про порятунок, — пояснював схвильовано, дістав із портмоне банкноти, поклав перед дівчиною. — Якщо ці гроші хоч якось допоможуть їй… Буду радий!

— Ви — шляхетна людина, — усміхнулася дівчина, заходилася шукати адресу грузинської красуні. — Ви зможете самі передати їй гроші. Вона буде вам надзвичайно вдячна.