Люко Дашвар - Покров

— Ланська…

— Недовго тобі своїми брудними чоботами чисту радянську землю топтати, Ланська! Винищимо всіх тарганів буржуйських!

Наврочила, підла! За півроку Ольга Ланська померла від тифу на руках сивої директорки сиротинця, залишила по собі маленьку дитинку й довідку з пологового будинку, де чорним по білому записано: хлопчик, Озеров, зріст — 52 см, вага — 2 кг 600 г.

— Яку національність писати? — спитали в тодішньому рагсі в сивої директорки, яка залишила дитину біля себе.

— Певно, росіянин, раз Озеров, — відповіла та.

— А ім’я йому яке?

— Мати Петром назвала…

— А батька як звали?

Сива директорка замислилася на мить.

— Не знаю… Мати його заміжньою не була. Померла бідаха. Пишіть — Іванович. Іван у всякому роді є. Я, наприклад, теж Іванівна.

Мар’яна перебирає ксерокопії архівних документів.

— Оце і все, що вдалося знайти про життя Ольги?

— Немало. Є запис у реєстровій книзі церкви про хрещення. Тут, у Києві. Є виписка зі справи сиротинця в Харкові про перебування там Ольги. Є архівні матеріали з заводу «Світло шахтаря», та найголовне — ми знайшли цей безцінний запис із пологового будинку. Там змінилося прізвище! З Озера на Озерова. Певно, малограмотна медичка писала, та добре, що зробила позначку про батьків, а то би ми Озерів шукали й досі…

— Що сталося з Наумом? — Мар’яні тепер стає страшно так, як єврейському скрипалеві колись…

— Помер у харківській в’язниці в 1940 році.

— Ольга знала про це?

— Ольга померла за п’ять років до того.

— А Наум… Наум знав, що її вже нема?

Пітер розуміє Мар’янин біль. Мовчить. Лиш розводить руками: такі часи були…

У кімнаті зависає тиша.

— Я… пам’ятаю діда Петра, — шепоче Мар’яна. — Тільки він був не Наумович — Іванович. І казав, що його маму звали Лідою, а тата… Ну, ясно — Іваном.

П’яте коліно. Петро і Віра. Дід і бабця.

Полтавчанка Лідія Іванівна Скороход посивіла в дев’ять років. Її, малу, в семирічному віці, безземельні батьки-бідахи віддали на три роки в найми — в Кишинів, до взуттєвої майстерні пана Менахема Майзеля. Отримали від пані Двойри Майзель гроші за дитину, та й забули про неї. А пишна пані Двойра, яка мала трьох дорослих синів у Варшаві, прикипіла до наймички.

— Менахем, у нас є донька, — сказала чоловікові.

Сивий пан із вічним гвіздком за щокою усміхнувся: аби тобі радість, Двойро. Пані дівчинку не те, щоби балувала, — всього навчала, як турботлива мати. І як олію зекономити, коли рибу смажиш, і як файно фартушок зав’язати, щоби бант, як накрохмалений, стирчав, і грамоти, і як гроші рахувати. І на піаніно. За рік затуркане дівча вже і читало, і бринькало на інструменті, а пан Майзель власноруч обвів спеціальним олівцем малу ніжку і змайстрував Лідочці справжні чобітки зі свинячої шкіри, яких у дівчинки до того ніколи не було.

Ще за рік уже без Двойри бігала до м’ясника-румуна по м’ясо. І годі було м’ясникові навіть спробувати обдурити: і вагу до грама перевірить, і гроші сто разів перерахує, і наперед скаже, скільки решти румун має дати.

— От жиди кляті! — тихо лаявся румун дівчинці вслід.

Узимку 1903-го Лідочці виповнилося 9 рочків. Пані Двойра спекла пиріг із рибою, а пан Майзель усе супився.

— Ой, не зітхай, Менахеме, бо мені серце в п’яти, — сердито наказала пані Двойра.

— До Дубоссар близько, — сумно відказав пан Майзель.

— До Дубоссар далеко! — розсердилася пані Двойра.

Наступного дня в м’ясній крамничці румун кинув на прилавок яловичу вирізку, вишкірився до Лідочки:

— Крові православної напилися, жиди пархаті, яловичиною заїсти хочете, — та з рештою не обманув. А ще за кілька днів Лідочка почула, як баби на базарі аж плюються, так схвильовано теревенять: у Дубоссарах євреї православного хлопчика невинного вбили й усю кров із дитини в кухоль зібрали, бо ритуал у них такий — не вийде справжньої маци без крові християнської. Про це навіть у газеті «Бесарабець» написали, а газети не брешуть!

Нажахана, тремтяча — Ліда сунула до Майзелевої майстерні: святий Боже, врятуй. Не дай Менахему з Двойрою мене вбити.

Двойра гостре око мала. Одразу побачила: наймичка ледь на ногах тримається.

— Газети читала? — спитала сердито. — Чи пліток на базарі наслухалася?!

— Не читала, не слухала…

Двойра лиш головою захитала.

— До батьків повертайся! Мені така помічниця не потрібна, що в неї коліна трусяться, очі тільки в підлогу дивляться, а язик брехливий!