Люко Дашвар - Покров

Півроку молодята жили кожен у своїх батьків, бо все не насмілювалися признатися, аж поки Лідія Іванівна не знайшла посеред паперів сина свідоцтво про одруження. Не кричала, ногами не тупотіла. Глянула на Петра суворо:

- І нащо мені такий син? Коліна трусяться, очі в підлогу дивляться, а язик брехливий!

— Вибач, мамо! — схвильовано відповів Петро. — Присягаюся! Більше жодного разу в житті не збрешу! — на матір глянув. — Можна я вас із Вірою познайомлю?

— Перевозь її до нас завтра ж! — сердито відповіла сива мати. — А сьогодні кімнатами поміняємося. Я вам свою, більшу, віддам, а сама у твою, Петре.

У 1960 році Вірочка Озерова народила хлопчика, якого назвали Валентином. Лідія Іванівна побавилася з онучком лише 5 років, померла в 71 рік, так і не відкривши Петрові таємницю його крові. «А нащо? — переконувала сама себе. — Їм же всім завжди жиди у всьому винуваті».

Петро і Віра майже все життя прожили в її трикімнатній квартирі в центрі столиці. По закінченні університету попрацювали в школі, взялися до наукової роботи, захистили кандидатські: Віра аналізувала філософські світогляди в творчості Сковороди, Петро — вплив любовної лірики Франка на поетів-ліриків радянської доби.

— Кому це зараз цікаво, Озеров?… — тільки і знизала плечиками методистка на кафедрі української літератури. — На Франкові кар’єри не зробите, а з Маяковським, приміром, чи вивченням стилістики праць Леніна могли би давно в Москві жити.

— Сам не знаю, — усміхнувся Петро. — Притягує…

До розвалу Радянського Союзу завзяті поціновувачі поезії викладали українську літературу в київських вишах, зібрали велику бібліотеку, а статків не нажили. Невеликі кошти в Ощадбанку пішли прахом, тож після виходу на пенсію бідували разом з усіма, а як синові вкрай припекло, продали квартиру в центрі, віддали Валентинові майже всі гроші, а на решту купили хату в Дорошівці, де й померли…

- Шкода, що дідусь ніколи не дізнається: він повернувся туди, звідки його корені, - сумно усміхнулася Мар’яна. — Що він Дорош… І Озер…

— Коліно шосте, — Пітер вказав на генеалогічне дерево. — Твої мама і тато, Мар’яно.

— Не треба… Знаю. Сьоме… то я?

Пітер кивнув, Стороженко усміхнувся.

— Час для шампанського, бо розплутали неймовірно цікаву справу!

Мар’яна задумалася.

— Значить… Ярко Дорош… мій родич?

— Ми перевіряли цю лінію, — відповів Стороженко, — і навіть шукали його про всяк випадок, бо ще невідомо, які вимоги нам висуне заповіт. Але…

— Що? — напружилася Мар’яна.

— Кажуть, він загинув на Майдані…

Пітер закусив губу, увіп’явся поглядом у папери на столі.

— Думаю… Доцільніше сконцентруватися на подальших кроках, які слід зробити Мар’яні.

— Хіба тепер мені просто не віддадуть спадок? — здивувалася.

Перпетуя підстрахувалася. Згідно з пунктом першим її розпоряджень щодо скрині із золотом, спадкоємець спершу в присутності «добропорядних свідків, стряпчих прямого нащадка Яреми Дороша в сьомому коліні та довіреної особи “Банку Монреаля”» мав прочитати її листа, ознайомити з його змістом усіх присутніх задля того, аби ті допомогли спадкоємцеві здійснити подальші необхідні кроки для отримання спадку й відсотків, щодо яких були окремі настанови.

— Ми вже сповістили банк, — пояснив Пітер. — За кілька днів його представник із відповідними підтверджувальними паперами буде в Києві, твій «стряпчий», Мар’яно, — ін’юрколегія, моя адвокатська контора юридично підтримує «Банк Монреаля». Тож зможемо рухатися далі. — Пітер замовк, потьмянів. — Поговоримо?… Якщо ти не проти?…

…У напівпорожній кав’ярні пахне ваніллю і кмином. Поля приклала долоні до чашки з гарячою кавою, і хоч на вулиці пече, гріється, ніби навіки на Майдані замерзла. Мар’яна колотить цукор, косує на подругу з тривогою. Пітер знічено тре лоба, наче від того на язик вискочить правильне слово й він таки зможе пояснити… Хай і при Полі.

— Тут охорони немає, - раптом каже Мар’яна. — Хотинський може увірватися.

— Ти багата? — ніби не чуючи Мар’яниних тривог, питає Поля. — Грошей скільки?

— Не знаю… — Мар’яна дивиться на Пітера.

— Остаточна цифра — це конфіденційна інформація банку, — відповідає Пітер.

— Тисячі?

— Думаю, мільйони.

Поля усміхається, відсьорбує з чашки.

— Хлопцям на Донбас буде! — повідомляє Мар’яні. — Ти ж даси?