Люко Дашвар - Покров

— Можеш повертатися! Повторюю: я згодна!

— Ні, золотце, мені твоїх слів мало. Спочатку підпишеш нашу з тобою шлюбну угоду!

— Доню, біжи… — тихо хрипить тато.

Хотинський смикає за мотузку — Валя хапає ротом повітря, притискає руки до грудей, втрачає свідомість. Ада кричить, бабця хижо вишкірюється, Мар’яна кидається до тата, але Хотинський різко виставляє вперед ніж.

— Стояти!

Трохи послаблює мотузку, та Валина голова так і висить безвільно.

— Якщо тато помре, я тебе зарию, сволото! — кричить Мар’яна.

— Серце! Пігулки треба! — плаче Аїда.

— Несіть пігулки! — киває Хотинський.

Аїда вибігає до спальні, Мар’яна за нею: де ті пігулки?! Скорше, мамо!

Баба Ната опускає голову, затуляє лице руками.

— Нічого тобі не допоможе… Ніякі гроші, ніяка охорона… Ніде не сховаєшся, падло. Я тебе і в норі кротячій знайду.

Хотинський регоче нервово, істерично, — заглохни, стара дурепо! — тому не чує, як за його спиною з’являється бліда Поля. У руці молоток.

— Гей! — гукає.

Хотинський озирається, баба Ната підводить голову. Хотинський не встигає відсахнутися настільки, щоби уникнути удару. Лиш смикається, тому замість грудей молоток б’є в живіт. Хотинський валиться порожнім мішком, скручується.

— Правильно? — Поля тремтить, дивиться на бабу Нату.

— Ні! — баба Ната підхоплюється, вириває молоток із Полиних рук, старанно витирає ручку краєм кофтини, б’є Хотинського в пах. Озирається до Полі. — Отак правильно! Молоток мій! Цю падлу я скалічила!

— Що ви таке кажете? — Поля — медсестра. Уже біля напівпритомного Валі. Знімає мотузку з шиї, розстібає комір, щоби дихалося, мацає пульс.

Баба Ната переступає через Хотинського.

— Не треба тобі до в’язниці, дитино. Ще й через це лайно! А мене там усі знають… Ніхто не образить, — бабця раптом азартно усміхається Полі. — Ти хто?!

— Мусьчина подруга.

— Як у дім втрапила?

— Спочатку у вікно зазирнула… Потім дім обійшла… Скло зняла з вікна у малій кімнаті. Воно там на самих тонких гвіздках. Залізла… Ну, і… - Поля ляскає Валентина по щоках. — Дядь Валю! Дядь Валю! Агов! Дивіться на мене!

Валя отямлюється, коли Аїда з Мар’яною повертаються з пігулками і водою.

— Валю… — плаче Аїда на плечі в чоловіка.

— Полько… Ти врятувала всю мою сім’ю, — безсило видихає Мар’яна. Сидять на ґанку, курять, як ті дурні, руки трусяться.

— А скількох не змогла, — гірко відповідає Поля.

Мар’яна обіймає подругу, гладить по волоссю.

— А того… збитого льотчика — куди? — питає Поля. — Бо твоя бабця його зв’язала і скотчем рота заліпила. Не буде ж він посеред вашої гарної хати лежати. Може, посадимо в «ауді» й скинемо з кручі? Красиво… Як у кіно.

— Тут немає круч… Тільки ліси.

Поля усміхається.

— Тут кльово… Мені подобається.

— Отримаю гроші, куплю тобі хату поряд із нашою. Тут повно покинутих.

— А давай погань у покинутій хаті зачинимо.

Від хвіртки — шурхіт.

— До мене його тягніть, — біля хвіртки Кривошиїха стоїть. Темна, стара, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті.

— Кривошиїхо! — Поля подається до баби. — Ви ж обіцяли… Як сніг зійде… А вже літо… І ви кудись пропали! Я вас по всьому Майдану шукала! Чекала… Де мені Ігоря шукати?

Кривошиїха брови насупила, на Полю сердито зиркнула.

— Горілки не пий уже!

— Не питиму! Ігор де?!

— Між Калинівкою і Броварами… Як на Київ дивитися, то праворуч — шлагбаум і стежка в ліс… Ти знайдеш.

Полі запаморочилося — хитнулася, та не впала. Заплакала.

— А я так сподівалася… Раптом живий…

— Усі помремо, — спокійно відказала Кривошиїха. — Тільки одні славними, а інші… - на Мар’яну зиркнула. — Того… що у вашій хаті лежить. До мене тягніть, як біди не хочете.

— Бабо Кривошиїхо! — відчайдушно вигукнула Мар’яна у відповідь. — Невже ви ніколи не помиляєтеся?!

— Ніколи…

До ранку в дорошівській хаті Озерових вікна світилися. Схвильований тато, приголомшена Ада, насуплена баба Ната і здивована Поля зачаровано слухали Мар’яну, яка розповідала про кров роду Дорошів.

— Одного ніяк втямити не можу, — подала голос баба Ната, коли під ранок зарьована від власних оповідок, вільних відступів, коментарів і гіпотез Мар’яна згорнула величезний аркуш із генеалогічним деревом, копію якого спеціально для Мар’яни виготовив Пітер.

— Чого ще?! Усе зрозуміло, мамо! — роздратувалася Аїда.

— Ні! Незрозуміло, — пручалася бабця. — От скажіть, якого біса та Перпетуя заповіла купу грошей не своїм нащадкам, не синові, не онукові й далі, аж до сьомого коліна, якщо вже їй таке в голову вбилося… Чому нащадкам чоловікового племінника все віддала? Може, вона прибацаною була?