Люко Дашвар - Покров

— А й справді! — здивувалася Поля.

— Ну, хтозна! Може, багатою була, а той Ярема злидарював, — припустила Аїда.

— Ярема багатим був. Багатшим за старого дядька, — відповіла Мар’яна.

— Один біс! — постановила мати. — Головне, Мар’яна тепер не бідуватиме.

— А я би не брала тих грошей! — сказала баба Ната.

— Отакої, мамо! Приїхали! З якої це радості? Онуці щастя не бажаєш? — обурилася Аїда.

— Щастя бажаю, а грошей, що з неба падають, — ні! — відрізала бабця, накинулася на доньку. — Чи забула, що твого Валю через ті гроші нині ледь не вбили? І це ще ми тих грошей в очі не бачили. А що далі буде? Не з нами! З Мар’яною! Подумала?

— Та-а-ак… Дивна історія, — сумно усміхнувся Валя.

Аїда обійняла чоловіка:

— Казкова, неймовірна, чудова історія! Ти — козак, граф, та ще і єврей.

— Думаю, ми просто не знаємо всіх таємниць, — відповів Валя.

— Навряд і взнаємо, — сказала баба Ната.

— Може, Хотинського розколоти? — Поля напружено зиркнула на Мар’яну. — Мусь, давай завтра зранку до Кривошиїхи сходимо. Узнаємо, як наш збитий льотчик, спробуємо у нього дізнатися. Він, як виявляється, багато чого про тебе нарив.

— До Кривошиїхи в хату ніхто не ходить, — мовила Аїда. — Мені Марія розповідала. Хто сунеться — того і жене. «Як зможу допомогти, сама прийду», — відповідає.

Мар’яна витерла сльозу, посуворішала, наче згадка про Хотинського одразу вимагала брати в руки сокиру й бігти до нього з кримінальними намірами.

— Скоро з канадського банку приїдуть. Листа Перпетуї привезуть. Така процедура — маю спочатку прочитати листа з її настановами. Може, з нього щось зрозумілим стане.

— А я би Хотинського попитала, — наполягала Поля.

— Та які розмови, коли замість яєць яєчня?! — буркнула баба Ната.

Хотинський сходив болем і ядучим безсиллям, що мордувало сильніше за біль. Стогнав, сичав на твердому дерев’яному тапчані в темній халупці Кривошиїхи, підвестися сил не мав — люто зиркав очима навкруги: де я?! Куди мене притягли? Темні стіни з поїденого дерев’яного бруса, білена піч, трави оберемками, пляшки й банки з якоюсь гидотою, коти під ногами — ходять ліниво, а очі насторожені… Це навіть не Гоголь: збочений етно-Хічкок!

До халупки входить Кривошиїха, подає Хотинському чашку з украй смердючим відваром.

— Пий, як здохнути не хочеш!

— Пішла ти! — жбурляє чашку на підлогу.

Коти вигинають спини, йдуть на Хотинського.

— Дай мій мобільний! — хижо вимагає Хотинський. — Треба викликати «швидку»! І міліцію! Мене ледь не вбили!

— Не допоможуть тобі лікарі й міліція! Я допоможу…

— Дай мобільний, стара потворо! — хрипить од люті. — Бо я тебе голими руками задушу!

Кривошиїха всміхається похмуро.

— Бабі моїй Кривошиїсі грозили, прабабі Кривошиїсі, її прабабі Кривошиїсі, то куди вам… Ми — Сіркової крові, а хто свою кров не ганьбить, тому вона — покров! Захист надійний…

— Щоб ти здохла!

— Сам до ранку сконаєш, як мене не слухатимеш!

— Дай мобільний!

— Головою думай, чоловіче!

Різкий біль скручує думки в правильному напрямку. Хотинський задихається, руки тремтять.

— Дай… твоєї трави!

Кривошиїха киває похмуро, виходить із халупки, наче надворі цілюще джерело з смердючим відваром із землі б’є, за мить повертається з повною чашкою. Хотинський жадібно п’є, відкидається на тапчан. «Дайте мені тільки вибратися… — пульсує зла думка. — Я вас усіх… Усіх!»

— Усіх не подужаєш, — баба дивиться Хотинському в очі.

— Відчепися! Я спатиму! Що ти мені дала? Снодійного?

— Розповісти про що думаєш? — питає баба.

— Ні!

— Розповім! То теж лікує!

— Годі! Краще дай якогось знеболювального!

— Думаєш… — Кривошиїха не зважає. Всідається на міцний табурет навпроти тапчана, веде: — Думаєш, є ще надія гроші нові зі старих паперів собі забрати. А її нема. Ніщо не допоможе…

— А я спробую!

— Не дозволю!

— Ти? Як? — сипить, стогне.

— Та просто. Отут і лишишся. А як сконаєш — котам віддам.

Хотинський жахається, бо в бабиних очах і промінчика сміху.

— Я пожартував…

— Ні. Збрехав. Ти завжди брешеш…

— Подумаю… над твоїми словами… при нагоді, - Хотинський врешті усвідомлює: оця халупка, оця баба на сю мить і є його найбільшою небезпекою, і вже годі бикувати, треба приспати бабину спостережливість, аби якось чкурнути… Коли сили будуть…

— Ні! Знову брешеш! Думаєш ти, що вишкрябаєшся з цієї халепи. Що здоров’я пігулками зміцниш, знайдеш Мар’яну… Псуватимеш її життя нескінченно й затято, аж поки не виснажиться, не скаже: «Здаюся! Ти переміг!» — Кривошиїха замовкає, гладить кота, що скаче їй на коліна. — Одного не знаєш… Хлопець, якого ти зарізав, не помер. Живий. Є Мар’яні захист. Непростий захист. По крові.