Люко Дашвар - Покров

Пробиралися збудженим велелюдним Майданом до КМДА, де знали заповітний тихий куток. Мар’яна насторожено спостерігала, як чоловіки гуртуються навколо сотників, як брязкають палицями об щити — агресивне збудження зашкалювало, розбризкувалося навкруги. І ті барабани з порожніх бочок — усе бам-бам!

— Як дядь Валя, Мусько? — Полине питання відволікло, притлумило тривогу.

— Додому забирати треба, а куди його, на п’ятий поверх…

— А вихід який? Доведеться, — розмірковувала Поля. — Ти тата питала, де він гроші знайшов?

— Які гроші?

— Передали в штаб гроші… Двісті тисяч. Від Валентина Озерова.

Мар’яна зупинилася. Дивилася на Полю приголомшено.

— Ще якісь новини маєш?

— Пітер тебе шукав, — сказала Поля. — Він закохався в тебе, Мусько.

— Пітер — класний, — усміхнулася Мар’яна. — Якби не Майдан, ніколи б і не дізналась, що у світі так багато справжніх людей.

Уже на порозі КМДА перетнулися з Галинкою — тягла дві повні торби з продуктами. Побачила Мар’яну, розцвіла.

— Ой, ви… Добре, що перестрілися. Завтра ж свято! Так я вас запрошую до нас, у Будинок профспілок, в одинадцяту сотню.

— Що ж за свято?

— Шістнадцять мені! День народження, — відповіла Галинка з гордістю. На торби з нехитрим харчем кивнула. — Ось… Стіл завтра накрию. Справжній!

— Яке число завтра? — спитала Мар’яна.

— Вісімнадцяте лютого…

Спати, щоби не бачити так ясно, ніби щойно сталося. Насниться, мордуватиме до сліз — ридма. До скону стирчатиме в серці незламним колом: керуватиме думками, вчинками, просто руками, ногами, очима, і ти вже не захочеш приховати в тих очах гіркого горя, що воно кричатиме і за день, і за тиждень, і за рік, і за життя по тому.

Вісімнадцятого вдосвіта Пітер прослизнув до тихого закутка в КМДА, де ночували Поля з Мар’яною, торкнувся рукою Мар’яниної щоки: прокинься…

— Щось сталося? — сполошилася, терла кулачком очі.

— Ти запала мені в серце… — прошепотів Пітер.

— Що?!

— Вибач… Подумав… Іншої нагоди може і не бути, — усміхнувся, побіг геть.

— Уже час? — прокинулася Поля. Сиділа поряд із Мар’яною на ватяному матраці, ляскала себе по щоках, аби скорше до тями прийти.

— Пітер… — розчулено усміхнулася Мар’яна.

— А я казала… Вітаю!

- І Хотинський… — Мар’яна дістала з кишені прозорий футляр з обручкою і сухою квіткою.

— Квітка… як із могилки, — сказала Поля.

— А я хотіла Галинці її подарувати.

— Краще віддай їй помаду свою рожеву. Ти ж нею не користувалася?

— Можна. А ти що подаруєш?

— Волонтери звідкілясь приперли купу фірмового одягу. Я собі светрик кльовий взяла. На потім… Крутий! Зараз… — Поля полізла до рюкзака, витягла тоненький м’який бежевий светр. — Ось… Віддам малій. Хай покрасується перед хлопцями.

Мар’яна усміхнулася.

— День починається так… прекрасно, — мовила. «Ярко в безпеці, - подумала. — Кривошиїха його виходить. Тепер… усе буде добре. Усе налагодиться…»

— Нормально, — відповіла Поля. — Аби людей не калічили.

— Уже не стрілятимуть. От побачиш. Мені серце підказує.

— А нирки що говорять?

— Ниють. Доведеться лікуватися.

- І, повір мені, досить довго. З нирками не жартують.

— Ніколи раніше так не боліло, — пожалілася Мар’яна.

— А ти раніше на підлозі спала? На холодних сходах дупу морозила? Майдан нам усім гикнеться, — Поля підвелася, взялась вдягатися. — По каві?

— У дівчат у їдальні вчора сир лишався, — згадала Мар’яна. — Ходімо на розвідку?

Майданівська розвідка вже визначала маршрути того дня. Поля з Мар’яною не встигли й відковтнути гарячої кави, коли Полин мобільний дзенькнув: є пацієнт!

— Уже?

До вечора не вийшли з медпункту. Всі події того дня — телеграфно, з вуст побитих, поранених.

— Наші на Верховну Раду йдуть…

— Що там?

— Закони… Обрізати Яника.

— У прямому значенні?

— У повноваженнях! Але можна і в прямому значенні!

— На Грушевського хлопців б’ють! У Маріїнському парку! Гранати світлошумові, травматика! І бойові, кажуть…

— А ви… звідки? — лякаючись власного голосу, обережно спитала Мар’яна скривавленого хлопця з пробитою головою.

— З Інститутської…

«Пітер на Інститутській!» — жахнулася, зціпила зуби: голова заважала рукам, щось треба було робити… з головою.

— Аби до вечора протриматися… — шепотіла, перев’язуючи бійців. — Аби до вечора. Свято буде…

Під вечір «Беркут» відкинув добровольчі сотні до Майдану.