Люко Дашвар - Покров

Поля мить гріє долоні над вогнем, підходить до намету, гукає гучно.

— Агов! Є хто вдома? До вас можна?

З намету визирає пухкенька, підперезана вовняною хустиною попід груди, жінка.

— Йой, от що за ґвалт?! Чого галасувати? — шепоче гнівно. — Хлопці тільки поснули… Усю ніч вартували.

— Баба Кривошиїха у вас? — пошепки питає Поля.

— Де там! Травиці заварила, змусила хлопців випити, щоби не похворіли, і пішла.

— А куди?

— Та тут вона десь. На Майдані…

Майдан вирував: бочки-барабани, пісні, гуркіт, дим, а під Архангелом старезна, як Всесвіт, бабця кусень хліба жує. Темна, зморщена, а зуби білі, міцні — всі до одного в роті. Дивилася в землю, бубоніла щось собі під носа. Поля присіла поряд, на дерев’яний ящик, торкнулася бабиної руки.

— Бабо Кривошиїхо, поміч треба…

- Їй? — баба вказала сухим пальцем на Мар’яну, що стояла поряд, а очей від землі так і не відвела.

Поля закивала, взялася поспіхом переповідати старій про драматичну спробу Валентина Озерова прислужитися Майдану.

— Може, підкажете, де того виродка шукати? — з надією увіп’ялася поглядом у бабине темне лице.

Баба доїла хліб, витерла вуста сухою долонею. Похитала головою, очі — все в землю.

— Не виродка шукати час. Виродка є кому покарати. Гроші спіши повернути! Та не ті гроші, що вкрадені, тих уже нема, розвіяні. Нові гроші… Нові!

— Які «нові»? Де я їх візьму? — розгубилася Мар’яна.

— Нові гроші в старих паперах, — прошамкала Кривошиїха, відірвала врешті погляд від землі, глянула на Мар’яну. — Очі в тебе юдейські. Жиди в роду були?

— Що за маячня?! Ніколи! — Мар’яна розгубилася ще більше, занервувала.

— Муся у нас — Озерова. Російське коріння, певно, — встрягла Поля.

— Юдейське… — відмахнулася бабця, підвелася, посунула геть.

Оце і вся допомога?! Мар’яна впала на ящик поряд із Полею, дістала з кишені сигарети, клацала запальничкою, ніяк вогню добути не могла. Дратувалася: гарно влаштувалася баба — бреше людям без сорому, а ті їй дякують не тільки словом. Он де зуби у баби — кращі за Мар’янині. Такі нові зуби тисяч на тридцять потягнуть. І Поля — наївна…

— Вона тобі про Ігореву смерть розповіла? — спитала подругу, не стримуючи прикрості. - І ти віриш цій божевільній? Тоді я — єврейка! От зараз піду… Пориюся в старих паперах, знайду нові гроші… Двісті тисяч — то ж дрібничка! Варто лише знайти старі папери! У тебе старих газет нема? А! Знаю! У КМДА мають бути старі газети, може, архівні… - замовкла на півслові, приголомшено подивилася бабі вслід: невже стара про Дорошів спадок казала?…

Рід Самійла Дороша не стежину в майбуття проклав — таку широку борозну: Мар’яна увірувала — от-от дошкребеться до сьомого коліна. Стримувала азартне хвилювання: спокійно, без істерики! Тільки би не помилитися, не проґавити посеред сотень архівних документів ниточку, що веде від першого коліна роду Дорошевого до другого, від нього до третього і все далі, аж до наших днів.

— Усе буде добре! У мене все вийде! — щоранку летіла до тата, підбадьорювала бідаху. — Вже скоро віддамо на Майдан гроші.

— Ні, Мар’яно. Не мають діти відповідати за батьків, — слабкий тато з покаліченим хребтом так і лежав колодою: попереду кілька складних операцій, та він уперто відмовлявся від доньчиної допомоги.

Мар’яна не зважала.

— Мені просто пощастило. Надзвичайне замовлення на роботі отримала, — брехала. — Винагороди вистачить і Майдану борг віддати, і тебе, тату, на ноги поставити. Та і мама допомагає…

Мар’яна замовкала на мить, пригадувала суворі очі баби Нати, бо та онуку перед собою всадовила і наказала: щоби батькові ані слова про втечу материну. «Що хочеш бреши, а Валя не має знати правди, — сказала. — Хай очуняє, вийде з лікарні, сам з нею розбирається!»

— У мами серце… — казала Мар’яна татові щодня, виконувала бабину настанову. — Ти ж знаєш… Така емоційна… Я проти, щоби вона приходила. Так їй і сказала: «Сиди, мамо, вдома, а тата я провідуватиму, бо ти там рознюняєшся, татові погіршає…» Привіт тобі передає, - знічувалася від брехні, поспіхом виходила. — Я до лікарів… Попитаю, що треба.

А треба до дідька. Покалічений Валин хребет не міг чекати — щодня Мар’яні передавали список необхідних препаратів. Вчитувалася в довгий перелік, серце завмирало: та звідки ж стільки грошей взяти?

— А то вже не твоя проблема! — баба Ната чекала на онуку під лікарнею. Забирала список, чимчикувала кудись.

Зустрічалися пізно ввечері в хрущовці на Воскресенці. Баба викладала на стіл пом’яті купюри, старанно перераховувала — на день зятеві вистачить, а завтра — дай Бог! — баба ще в дзьобику принесе.