— Твій тато мене в новорічний вечір п’ять секунд уперше в житті бачив. І нащо йому чужа людина у важку годину? Роззнайомитися? Ще встигнемо. Йди, квітко моя, та не за себе думай, коли тата побачиш. Не про те, як тобі гірко і боляче, бо йому зараз гірше…
Наварила бульйону з курки, чаю в термос, сухарів — з Богом, Мар’янко.
— Тату?… — Мар’яна увійшла до палати з дурною думкою привітати з Новим роком усіх, хто тут є, та поміж чотирьох порожніх ліжок лиш одне прогиналося під вагою живої людини в бинтах і гіпсі. — Тату…
Він почув. Закриті повіки затремтіли. Ледь привідкрив очі. Побачив Мар’яну, заплющив повіки: бачити не хотів?!
— Таточку! — Мар’яна забула бабині настанови, розридалася, кинула на підлогу сумку з наїдками. Кружляла навколо ліжка, усе хотіла обійняти тата, та страшилася й торкнутися — а раптом зробить йому боляче? Врешті впала на коліна, гладила долонею біле простирадло за сантиметр від татової руки. — Я тут… Я поряд, тату. Все! Уже не плачу! Тату… Поговори зі мною, благаю! Лиш два слова! Скажи… Ти говорити можеш?
— Спробую… — прошепотів смиренно, привідкрив очі, дивився на Мар’яну тьмяно.
— Добре… — розгубилася. Про що балакати? Усі слова — зайві, усі питання — дурні й недоречні, та одне їло мозок. — Тату… — рвала фрази від хвилювання. — Ти… якщо любиш мене… Прошу, скажи… Заради мене, благаю — чому?! Все через…
Не договорила, бо тато заплющив очі, наче і йому соромно на світ білий дивитися. І добре, що Мар’яна замовкла, не ляпнула: «Усе через маму?», бо тато видихнув, прошепотів:
— Гроші…
— Які гроші?! — розгубилася Мар’яна.
Тато теж рвав фрази — по живому, як пластир від шкіри.
— Люди… довірили… мені гроші… Для Майдану… намети…
- І що?
— Один обіцяв… добру ціну… Гроші взяв…
— Обманув?
— Сам винуватий… Треба…
— Що?
— Уміти…
— Про що ти, таточку?
— Відповідати… — видихнув, закляк, наче помер. — Прости… — прошепотів.
Мар’яна дивилася на тата, та бачила незнайомого покидька, — в душі збігала, як гаряче молоко, заливала все навкруги невтримна ненависть. «Я його знайду!» — найважливіша мета на життя визріла за мить. Хотіла одразу озвучити її татові, та з підсвідомості ще не проаналізоване, не усвідомлене: будуть гроші!
— Будуть гроші! — мовила непевно. — Купимо намети, потім ти одужаєш і ми його знайдемо, того виродка.
— Не візьму… твоїх грошей… — татові очі зволожніли: врешті наважився назвати справжню причину відчайдушного стрибка. — Сором… — прошепотів. — Перед Майданом такий сором…
Мар’яна не була на Майдані жодного разу відтоді, як площа перетворилася на центр бунтівного і поки мирного опору. Сунула від Бесарабки по Хрещатику, роззиралася напружено і вороже, наче всі тут мали бути, як ті малолітки з Полтави, що окупували Яркову кімнатку, — порожніми, нахабними, невченими, поверховими шибайголовами, які позбігалися звідусіль, аби врешті колективно утнути те, чого жадали, та не наважувалися зробити раніше поодинці: начхати на звичайне щоденне життя, тусуватися досхочу, всупереч тому звичайному життю, без часу і обмежень у приємній компанії і, як вийде, заодно «головного міністра Яника» скинути. Та прискіплива пам’ять нагадувала: Ярко, Біджо з Авророю, тато… А ще Аніта Станіславівна, Федя… І Поля. До біса гарних людей проти двох дурнуватих малоліток із Полтави.
— Полю би знайти!
Побачила попереду барикаду, складену з автомобільних шин, поламаних крісел, садових лав і шматків металевої огорожі: перетинала Хрещатик біля зачиненого універмагу. Роззирнулася — такі ж барикади перекривали виходи з дворів і провулків, що стікалися до Хрещатика, височіли форпостами справжнього кордону. «Огорожі навіщо зламали? — напружилася ще більше, ніби сама огорожа: ось зараз і до неї доберуться. — Чому Хрещатик брудом, як коростою, вкритий: папірці, пляшки, гілки… Тхне чимось смердючим…»
Зупинилася: може, не йти далі — туди, де за барикадами починаються намети, тягнуться до Майдану. Біля наметів люди зайняті чимось буденним: рубають дрова, розводять вогнище, готують їжу… Може, далі — тільки для своїх? Бо ж навіщо кордон, коли немає перепустки через нього? Он біля звалища автопокришок купка агресивних хлопців: затулили обличчя банданами, в руках битки, емоційно доводять щось двом галасливим жіночкам середнього віку, та, видно, консенсус неможливий — хлопці хапають жіночок попід руки, змушують змінити маршрут. «Ідіть звідси! Провітріть мізки, тоді повертайтеся!» — горлає один всесильний. Вони всі всесильні. Люди без лиць, закритих балаклавами, хустками. Сміються, роззираються хвалькувато, наче шукають нову здобич.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу