Люко Дашвар - Покров

— З чого праве діло починати треба? Кажи, товаришу Анатолій!

— Ворогів — під корінь!

— Оце по-нашому, по-більшовицьки! До стінки їх поставимо сьогодні ж!

Люди погубилися — бігти давай, комісар револьвера з кобури дістав, у повітря стрільнув: куди від нового життя?! Ану назад, суки! Та куди там! До наступного ранку по перелісках мужиків вишукували, аби мобілізувати на боротьбу з буржуями, та більшість до Чорного лісу чкурнула, а там уже будь-який мандат недійсний. Комісар не здався. Коли сонце впало, знайшов таки ворога — паламаря. Поставив старого на коліна, кулю в лоба пустив і пішов врешті спати в паламарів дім із чистою більшовицькою совістю.

Толя з мандатом про те дізнався лише під ранок, коли з Чорного лісу повернувся. Побачив, як Саша під хатою паламареве худе тіло обмиває, почорнів. Слова не мовив. Допоміг обгорнути тіло простирадлом, на горб звалив, потяг за село. Під осикою і поховали паламаря потайки. Саша хотіла хреста з гілок зробити, а Толя не дав.

— Не можна без хреста! — мовила Саша гірко.

— Можна, Саню. Бога нема, — відповів Толя.

— А ти ж… в семінарію був подався.

— Прозрів… — зітхнув гірко. — Як товариші дізнаються, що я батька поховав, — розстріляють.

— Не дізнаються…

Глянув на Сашу із вдячністю.

— Сань… Виходь за мене, як вижити хочеш, — мовив. — Бо от тільки ті й лишаться, що з мандатом. Ти мені завжди інтересна була. Чи дарма я тобі буряки з батьківської комори тягав?…

- І як ми з тобою житимемо, Толю?

— Нове життя будуватимемо вдень і вночі. Бо подохнемо! То як? Вінчатися зараз не можна. Випишу собі довідку, у комісара печатку шльопнемо — і все. Сім’я.

— Добре… — сказала Саша і заплакала.

Більшовицький загін забрався з Цвітної за три дні — поніс в інші села благу звістку. Залишив представником нової влади вже жонатого Толю з мандатом як партійного, свідомого і письменного, три десятки озброєних червоноармійців і завдання: провести остаточну реквізицію коштів у цвітнянських буржуїв; виловити з Чорного лісу втікачів і мобілізувати їх до Червоної армії. Толя ще тільки складав списки заможних цвітнянських господарів, коли брати Сіденки, які таке багатство мали, що за царя навіть за власний кошт залізничну гілку до Цвітної протягти хотіли, зібрали свою раду, пом’янули паламаря і вирішили, що у Цвітній більше ніхто не поляже. Що тут своя армія буде, і як хто ще полізе до Цвітної, то тут і залишиться навіки. Зібрали молодих завзятих, пішли до Пилипа Хмари, що він з війни унтером і повним Георгіївським кавалером повернувся.

— Просимо тебе, Пилипе, стати отаманом хоробрим воякам, — до нього.

— У Чорному лісі згуртуємося, — відповів Хмара. — Туди ніхто не сунеться! А як сунеться, то й дізнається, що то є Республіка Чорного лісу!

Страх і ненависть поселилися у Цвітній, добрі сусіди ворогами стали: вдень Толя з червоноармійцями чоловіків у Червону армію жене, вночі з Чорного лісу Хмара виходить, і вже не тридцять червоноармійців у Толі — лиш двадцятеро. І рекрути до Олександрівки не доїхали… Виснажився паламарів син, змарнів — пізно ввечері повертався до молодої дружини. Їв не їв, гранчак горілки в горлянку — бумц на лаву. Тільки й того, що стогнав-кидався уві сні, наче женуть його, як того зайця. «Знову не торкнеться», — хрестилася Саша. Хай би вік не торкався. Вистачило кількох разів, щоби згидувати нелюбом, та взнаки не давала, терпіла: чоловіків мандат приносив хліб… Хтозна, чи вижила би без того? Зла зима 1918-го валила людей без куль і пострілів. Влада більшовиків спустошувала льохи, а як хто опирався, тоді вже — куля. Усе частіше до Цвітної прибивало голодних знесилених людей — шкрябали у двері: подайте… Було би…

Того лютневого вечора Олександра не чекала на чоловіка: Чорний ліс не давав Тольці спокою. Викликав з Олександрівки підмогу, подався Хмару шукати. Уже й ніч упала, а їй усе не спалося. Аж шкряб у двері. Рогача ухопила, до дверей.

— Там хто є?!

— Алекс… Це я… Курт…

Ледь не зомліла. Мати Божа! Двері відчинила, і серце впало: на порозі тремтів схудлий, знесилений, голодний Курт в обтріпаній благенькій одежинці. До хати завела, всадовила.

— Зараз, зараз… — руки трясуться, серце виска кує з грудей. До казана — ще є трохи каші пшонної, хлібця, солі…

- Їжте, прошу… Нічого не кажіть. Їжте… А я води зігрію, миску принесу. Помиєтеся…