Люко Дашвар - Покров

— Я кохаю вас, Алекс, — сказав Курт несподівано і бурхливо. — І цього вже не може змінити ніщо!

— Прошу, Курте, не треба… — Алекс глянула на Курта із розпачем, швидко пішла до дверей.

— Благаю, не йдіть! Дайте мені ще лиш хвилину!

Завмерла. Серце стукотить.

— Ви знаєте, це неможливо. Ви — зі шляхетного роду, а я… — витискувала з себе горе-слова.

— А ви — мій ідеал! Моє натхнення! Моя радість, моє повітря…

— Прошу, досить!

— Я нічого не прошу у вас, Алекс. Лиш скажіть: чи можу я сподіватися на взаємність?…

— Нащо ж ви мучаєте мене?! — прошепотіла відчайдушно. — Прошу! Відпустіть! — вибігла з Елізиної кімнати, одного в Бога просила: тільки би пані Амалію не перестріти. У матінки сімейства фон Лютцофф — гостре око.

Минув рік 1915-й. Рік 1916-й добігав кінця. Олександра лише двічі їздила до матері у Цвітну: везла гостинці і гроші, справлялася про здоров’я і рвалася назад, до маєтку фон Лютцоффів. «Роботу втратити боюся», — казала Домні. «Курта би побачити скоріше», — думала. Він більше ніколи не говорив із покоївкою про кохання, та Алекс читала мовчазні палкі зізнання у світлих блакитних його очах.

У грудні 1916-го численне сімейство фон Лютцоффів зібралося на різдвяні свята до Бремена, пані Амалія вирішила зекономити на слугах, взявши з собою лише двох німкень, які прослужили в маєтку півжиття. Олександрі та іншим дали по карбованцю і тиждень вільного часу. За день до від’їзду Курт зліг — скаржився на болі в шлунку, заспокоював схвильовану матір: минеться, день полежить і вслід вирушить, дожене сім’ю в Києві, де пан Йоганн мав справи і планував затриматися на день. Пані Амалія погодилася на це — фон Лютцоффи вирушили, Курт лишився. Слуги порозбігалися, тільки Алекс не поспішала від’їжджати.

Вечір упав. Алекс зашивала порвані Елізині панчішки, коли Курт — здоровий, геть нічого не болить! — зайшов до кімнати, мовив твердо:

— Ходімо, Алекс! Ви маєте це побачити.

Тремтіла, слухняно сунула вслід — через увесь великий порожній дім до кабінету пана Йоганна, куди — свята святих! — ніхто зі слуг ходу не мав. Курт підійшов до однієї із книжкових шаф, натис невидиму сторонньому оку хитру кнопку на полиці — книжкова шафа рипнула, зрушила, відчиняючи за собою невеличкі дверцята. Курт запалив свічку, розчахнув потаємні двері.

— Ходімо, — попросив Алекс схвильовано.

Холодні кам’яні сходинки вузького тунелю вели все вниз, під землю, як у могилу. Врешті тунель розширився, Алекс побачила викладене каменем невелике підпілля, схоже на звичайний сільський льох. У льосі при стіні стояли чималі глиняні горщики. Знайомі горщики, рідні, бо такі тільки у Цвітній гончарі роблять, а більше ніде. У мами вдома в таких молоко в печі топлять. Як є молоко… Алекс нарахувала одинадцять горщиків. Завмерла, глянула на Курта розгублено. Він хвилювався. Поставив свічку на кам’яну підлогу, ходив по льоху, стискав долоні, ніби намагався врешті насмілитися…

— Я знаю! — раптом зупинився. Дивився своєму натхненню в очі хоробро. — Знаю всі ваші страхи, Алекс! Ви думаєте, що мій батько ніколи не дозволить нам бути разом! Що мені лише сімнадцять і я надто юний для сміливих вчинків! Що не можна йти всупереч долі, але я вирішив, що варто… варто посперечатися з долею!

Курт задихнувся, замовк. Стиснув долоні сильніше.

— Ви праві… Батько ніколи не дозволить мені… і вам… Більше того: він відправить мене до Варшави під опіку свого старшого брата, як тільки здогадається про мої почуття до вас.

Видихнув, зробив крок до горщиків, присів біля одного з них, озирнувся до дівчини. Зірвав цупку тканину, що покривала горщик, — а в горщику золотих червінців по вінця.

— Про це таємне приміщення не знає ніхто зі слуг. Тут батьки зберігають наш спадок — мій, моїх братів, сестер, — вказав на горщик. — Цей горщик — мій. Спочатку, коли ви тільки з’явилися в моєму житті, я мріяв схопити його в одну руку, іншою підхопити вас і зупинитися лиш там, де нас ніхто і ніколи не знайде. Та потім я зрозумів, що це вчинок не мужчини — хлопчика. А я хочу, щоби ви вірили: на моє плече в житті можна спертися.

Алекс слухала і тремтіла. Паморочилося. Кліпала мокрими повіками.

— Я не розумію вас, Курте… Не розумію…

— Я хочу бути чесним не тільки з вами, Алекс, але й зі своїми батьками. У березні наступного року мені виповниться вісімнадцять! Тоді я матиму законне право на свою частку спадку й зможу забрати його, не образивши тата і маму.