Люко Дашвар - Покров

— Де ти гроші береш? — допитувалася Мар’яна.

Бабця не зізнавалася. Усміхнеться, онуку обніме.

— Краще скажи бабі, де ти цілісінькими днями пропадаєш?

Мар’яна не зізнавалася. Підхоплювалася, дзеленчала тарелями.

— Пусте… Повечеряймо? Ти що сьогодні приготувала?

Тихі вечори в компанії баби Нати повертали дитинство — все встигала стара: і печеню зробити для онуки, і зятеві на завтра бульйону наварити, а ти, Мар’яно, тільки сиди і підхоплюй бабину турботу щедрими оберемками. Нагодує, спати вкладе, на диван поряд присяде: «Спи, квітко моя». Жити не страшно, бабуся поряд.

— Тільки про матір не згадуй, — шепоче Мар’яна. — Давай домовимося: ніколи про неї не говорити.

— От затята! Та добре… Ще буде час для прощення. Спи…

Мар’яна заплющувала очі. Подумки підганяла час — швидше біжи! Щоби вже ранок — до тата, потім стрімголов до архіву… Впасти у минувшину, як у море, до глибокого вечора, вмовляти себе не захоплюватися неймовірними подіями давніх часів, прямувати за нащадками Самійла Дорошами крізь століття ХІХ, ХХ до ХХІ… «Тільки би Хотинський не дізнався!» — страшилася, у вухах — погрози колишнього коханця.

Щодня бігла до історичного архіву, щільніше насувала шапку на брови, носа в шалик, роззиралася: хоч би Хотинський не вирішив навідатися сюди, щоби перевірити, чи не продовжує Мар’яна пошуки канадських скарбів. Вона ж, певно, не має на те права без його дозволу?… То, мабуть, нечесно…

— Та маю ж я його якось покарати! — переконувала себе. — Він мене зрадив! Не я! Ну… і я… З Ярком… Але то інше! То не можна порівнювати. Хотинський — альфонс! А я — щиро…

Згадувала Ярка, знічувалася, бо збудження заливало по вінця. «То щось неправильне — так жадати хлопця, так тужити за ним, так ревнувати, — губилася. — Може, він… мій мужчина, а я не допетрала одразу? Змарнувала все…» Гнівалася сама на себе, наказувала: не думай про Ярка, Мар’яно! Спочатку — Дороші!

Дороші не відпускали. Січень розсік місяць навпіл, 16-го Рада спробувала розігнати Майдан папірцем: за ґрати незадоволених! Майдан відповів на Йордана бурхливим наступом на урядовий квартал. У тегах: коктейлі Молотова, травматична зброя, світлошумові гранати. Журналісти втрачали очі, та не совість, а війна вже примірялася… двадцять другого січня: п’ятеро двохсотих, триста трьохсотих. Героям слава… Безславні ще не розуміли: кінець! Брата — на брата. «Беркут» розгромив медичний пункт на Грушевського, фотографувався поряд із роздягненим догола Гаврилюком, вишкірявся… Мар’яна дізнавалася про все те зі схвильованих розмов у лікарні, у метро, в архіві, на вулиці, нервово перегортала сторінки архівних документів: часу нема! Нема! Скоріше би гроші на Майдан. Хай їм стане легше… Усім! І Полі, і Аніті з Федею, і Біджо з Авророю. І Яркові… І тим двом дурепкам із Полтави, і мамаївцям, і чорнявому хлопцю з гітарою, і його русокосій дівчинці, і старій Кривошиїсі, і жіночці у вовняній хустці, і хлопцям, яких вона сторожила, як мати… Хай би вони всі жили…

— Уже скоро, скоро… — шепотіла, наче від тих грошей, які добути хотіла, доля Майдану залежала.

Літери старих документів плигали перед очима. Напружувалася, вибудовувала родове дерево Самійла Дороша. Борозна вела на схід, і щоби не заплутатися, Мар’яна розклала по поличках у звичайному зошиті все, що розвідала за цей час. Окремими рядками записувала посилання на документи, які могли би допомогти ясніше зрозуміти шлях того чи іншого з нащадків Дороша:

1. Перше коліно: старий чернігівський багатій Самійло Дорош і його молода дружина Перпетуя в 1842 році народили Гната Дороша, переїхали під Катеринослав, вивчили Гната на інженера-залізничника.

2. Друге коліно: Гнат Дорош і дружина його Ольга Вернер, дочка лікаря Алоїза Вернера, у 1880-му народили сина Олександра. Із замовлених панахид виходило, що Гнат помер молодим, та в реєстрових книгах Мар’яна не знайшла записів про відспівування інженера-залізничника. Натомість зберігся щоденник лікаря Алоїза Вернера та карлючки служниці Дарки, яку Вернер вчив грамоти так завзято, що під кінець життя Дарка й собі мемуари написала про життя в панів Дорошів.

Мар’яна скопіювала записи лікаря і служниці, та вивчати не стала.

— Усе зрозуміло з другим коліном, — вирішила.

3. У третьому коліні Олександр Дорош продовжив професію свого діда по матері Алоїза Вернера — у 1905-му закінчив Харківський університет, став лікарем, поїхав людей зцілювати ще далі — до невеличкого містечка Ізюм, де одружився з донькою місцевого священика Тетяною Курійко, жив доволі небідно, та дітей не заводив аж доти, доки в 1910 році не побудував на Веприцькому хуторі дім на вісім вікон. У 1911-му в Олександра і Тетяни народилися хлопчики-двійнята, померли, не проживши і року, і тільки за п’ять років, у 1916-му, Тетяна подарувала чоловікові сина, якого нарекли Ерастом, а сама сконала. І добре, а то би зболіло серце за сина…