Люко Дашвар - Покров

— Та знаю, знаю… — шепотіла Мар’яна збуджено. — І Карл-Ераст на заводі пропахав, і син його Олександр… Далі що? Невже й Надія скловаром стала?

6. Шосте коліно. Як стверджував автор статті, Надія Олександрівна Дорош стала не скловаром, а художником-склодувом, разом із чоловіком Іваном Вікторовичем Раєвським заснувала в Ізюмі майстерню художніх виробів зі скла і досягла таких висот у делікатній справі, що й італійські склодуви з острова Мурано надсилали їй свої «браво!», неодноразово запрошували до участі у професійних збіговиськах для обміну досвідом і просто на відпочинок під гарячим апеннінським сонцем.

- Італія… Так он звідки кватроченто… І скляний янгол… — Мар’яна вже не мала сумніву: Надія Дорош — Яркова мати. А Ярко — сьоме коліно. Останній Дорош…

Навіть не стала дочитувати статтю: все так ясно, так… несподівано!

— От і знайшла, — впала на ліжко, нахабно закурила в постілі — радості не було. Дивні думки заполонили голову. Якщо історія Хотинського про спадок нащадку Яреми Дороша в сьомому коліні не вигадка… Якщо в далекому «Банку Монреаля» повірять, що прямих нащадків по лінії Яреми немає, а лише по лінії його дядька Самійла… Якщо канадських банкірів влаштує ця версія… то Мар’яна отримає не тільки відсотки винагороди — поверне собі Ярка, разом із ним отримає спадок Дорошів…

Підхопилася.

— Ярка знайти! — вдягалася на ходу, до дверей.

— Куди, квітко моя?! Ніч надворі, - баба Ната заступила онуці шлях до щастя, дивилася суворо, не жартувала.

— Бабо Нато, відчепися! Я — не маленька. Мені терміново треба з однією людиною зустрітися!

— На Майдані?

— На Подолі!

Бабця брови насупила, мить подумала, дістала з кишені грошей трохи.

— Таксі викличи. І зателефонуй мені, як повертатимешся, — зустріну.

— У мене мобільного нема. Украли… На Новий рік. У ту ніч, коли ти… тато…

— А чого мовчала? — бабця порилася у своїй торбі, дістала з неї мобільний, простягнула Мар’яні. — Бери…

Мар’яна взяла до рук телефон, глянула на бабцю приголомшено.

— Це мій мобільний! Ось подряпина, ліхтарик не працює, - роздивлялася апарат, гніву набиралася, наче баба Ната і є тою останньою незборимою перепоною, якої так страшилася. Бабці в очі: — Де взяла?

— У вірменки знайомої купила, — спокійно відповіла бабця.

— Не бреши! — несподівано люто вигукнула Мар’яна. — Ти брешеш! Ти весь час брешеш мені! І про Едю свого брехала! І про кохання своє неземне! Ти — злодюжка!

— А ти — дурепа мала, мелеш чортзна-що, — відмахнулася баба, посунула на кухню.

Мар’яна і сама не розуміла, чому так роз’ярилася. Кинулася за бабцею вслід.

— Ти куди? Куди? Чого ти тут швендяєш, як по власній хаті?! Забирайся! У тебе є де жити! Де твій дім?!

— На ДВРЗ біля лісу.

— От і складай крадене у своїй хаті! Давай! Уперед! На ДВРЗ!

Бабця зупинилася. Посуворішала.

— Охолонь, бо допоможу, — сказала.

— Лякаєш?! Мене? У моєму домі? І що ти зробиш?! Уб’єш мене?! Як ту Марину в Одесі?!

Баба розмахнулася — як лясне онуку по щоці.

— Попустило?… — спитала спокійно.

Мар’яні зірвало дах.

— Будьте ви всі прокляті! — верещала-захлиналася, плакала, била ногами в стіни. — Ти, твоя пихата донька-царівна! Тато-тюхтій! Лежить, поворухнутися несила, а нерви мені тріпає: не прийму твоєї допомоги, доню! Та що за пастка?! І оця хрущовка, оця країна! Дістали! Ненавиджу вас усіх! Ви всі — сусіди! Сусіди, не рідні! Я для вас — чужий двір. Посмієтеся, не поможете! За що мені така рідня? Он у людей… Династії, художники, кватроченто… Збираються, не губляться, шануються. І з давнини… за них хтось із предків турбується і досі. А у нас… Хіба це сім’я? Горе! Нащо така сім’я?! Вік би вас усіх не бачити!

Ухопила куртку, на бабу люто зиркнула.

— Як повернуся, щоби і духу твого не лишилося!

— Стій! — баба кинула на стіл сиру курку, яку саме збиралася на порційні шматки різати. Руки об фартух витерла. — Не йди у ніч. Як уже так тобі несила — я піду…

Посунула до передпокою. Мар’яна — услід. Ще горіла, пекла бабу гнівним поглядом. Бабця обмоталася лахміттям своїм, напнула смішну плетену шапку з оленями, торбу на плечі.

— У твоєму мобільному мій номер є…

— Не згодиться!

— Хто зна? — бабця переступила поріг, озирнулася до онуки.

— Що дивишся? Журба?… — вигукнула Мар’яна зухвало. — Доню свою найди! Їй пожалійся!

Царівна не сумувала, азартно обставляла нове життя всім тим, про що роками безнадійно мріяла. Меж нема! Попервах питала Шуляка: «Дзеркало венеційське купити можу?»