Люко Дашвар - Покров

— Кольє не вдягатиму, — затялася царівна. — Ще загублю чи поцупить хтось. Ми в лазню, а служниці по кишенях! Знаю я… ці заміські маєтки.

— Звідки?! — розреготався Славко.

Царівна розгнівалася, дістала зі скриньки пузате золоте сердечко.

— Купила сьогодні… - навісила на шию, роздивлялася схвильовано.

Шуляк сердечко помацав, глянув на коханку з прикрістю: «Нащо тобі така дешевка, Адко?»

— А мені подобається!

Скільки їхали до маєтку в лісі, стільки Аїда голову сушила: може, признатися Шулякові, що поміняла його коштовний подарунок на дешеве з комерційної точки зору пузате золоте сердечко. «Хай не знає! — вирішила. — Час мине, скажу, що загубила… Чи… Мар’яні подарувала! А що? Це ж нормально?»

Мар’яна не дочекалася ранку, хоч і намагалася втримати нетерплячку. Аби відволіктися і не бігти поночі до Ярка на Рибальський, перевірила вхідні дзвінки на мобільному: хоч хтось за увесь січень згадав про неї?

— Жодного вхідного? — не повірила. Заходилася знову перевіряти. «Наркомани телефон попсували», — вирішила. Миттю зателефонувала Полі, попросила передзвонити.

— Що сталося? — Поля передзвонила за мить.

— Нічого… Тобто… Тобі чогось із дому треба? Я на Воскресенці зараз, можу принести.

— Мусь, принеси книжок, якщо дядь Валя дозволить. У нього така бібліотека класна.

— Чого хочеш? Детективи, пригоди? — зажурено запитала Мар’яна: мобільний працював, отже, їй ніхто не дзвонив. Ні Хотинський, ні Ярко…

— Пригоди, поезію, класиків…

— Поль, у мене тільки дві руки й одна спина, — Мар’яна відрубала зв’язок, закинула до рюкзака книжок наосліп, глянула на годинник — четверта ранку, а надворі темно, хоч око виколи, зачинила спорожнілу хрущовку, заспішила на Рибальський.

Ніч, зла сусідка, не помагала, насміхалася: лякала чорними тінями, нахабно лізла під одяг морозом. І не сховатися від тої ночі — грошей катма, чимчикуй, Мар’яно, пішки. Отак до ранку і дійдеш… «І хай! — ярилася. — До тата не піду сьогодні! Однаково знаю: операція за тиждень, ліки куплені, а знову спостерігати, як він говорить зі мною, наче примушує себе, від допомоги відмовляється — не хочу! Набридло! Отак не піду день-другий, може, по-інакшому заговорить… Не хочу його бачити!»

Усе далі, далі від Воскресенки.

— Та й бабця, мабуть, навідається до нього… — пробурмотіла.

«Бабцю теж не хочу бачити! — гнів не відпускав. — Лукава така… Точно ж мобільний у наркоманів поцупила. І гроші для тата щодня приносить. А звідки? Були би в неї гроші вдома — один би раз принесла, а вона — ні! Щодня звідкись тягне… Або краде, або жебракує! Ганьба, їй-богу! А ще повчає… Хай он доню свою…»

Згадала про матір, ще більше роздратувалася.

— Ця ще!..

«А мама… мене бачити не хоче! Здиміла — хоч би раз зайшла, спитала: ви тут як? А пофіг! То і мені пофіг! І я її знати не бажаю! Тільки хіба що глянути одним оком, на кого вона нас проміняла!»

До Московського мосту дісталася за годину. Тьмяний зимовий світанок зустріла біля старого пішохідного мосту, що вів на Рибальський. Ноги набила, втомилася, та зупинилася не від того — серце завмерло: от і все? Ще хвилин п’ятнадцять, щоби дістатися Яркової барлоги… Він же зрадіє? Прийме?

— …На іконі присягався! — нагадала собі, зрушила.

Скільки йшла Рибальським до п’ятиповерхівки, стільки підтримувала себе мріями. Гроші є! Будуть! Не міг Хотинський так настирливо вимагати від Мар’яни родоводу Дорошів, аби за цим не стояли реальні гроші. Не міг сам так наполегливо і фанатично, як Мар’яна, увесь час віддавати пошукам, тому…

— Тому я перша докопалася! А Хотинський… навіть якщо шукає, то зараз ще далеко від мети!

«Це тобі за приниження! За те, що використовував мене! — плювала подумки в очі колишнього коханця. — Уявляю твою пику, коли ти дізнаєшся, що я не тільки сьомого останнього Дороша знайшла, але й… заміж за нього вийшла і ми вдвох дременули в Прованс, про який ти так мріяв! Чи в Італію, подалі від усіх цих проблем і негараздів. А ти, альфонсе, кусай лікті! Тобі жінки платять? Тільки не я! Але ти знай — я би могла, я тепер багата! У мене тепер не тільки відсотки за пошуки. У мене Ярко зі спадком! Так що, прощавай, нікчемо! Що? І гадки не мав, що так усе обернеться?!»

Побачила здалеку Ярків дім, зупинилася, думки обірвалися.

— А прапор де? — прошепотіла розгублено, як мала дитина, що холодильник розчахнула, бо там морозиво холоне, а морозива нема.

Підійшла ближче, вдивилася у вікно Яркової кімнати. Нічого ззовні, ані клаптика…