Люко Дашвар - Покров

Мар’яна поткнулася до КМДА.

— Героям слава! — впевнено відповіла юнакові, що вартував біля дверей. — Я до Полі…

— Поля зараз у сотні «Ведмедя».

— А де та сотня?

— Охороняє Будинок профспілок.

Будинок профспілок походив на великий розбурханий вулик. Відбувалося щось надзвичайне. Мар’яна зрозуміла те, бо ніхто не зупинив на вході, не заступив шляху: люди стояли купками, збуджено жестикулювали, обговорюючи щось, певно, дуже важливе; чоловіки тягнули кудись каністри і ящики з продуктами, ліками, порожніми пляшками. З десяток телекамер, напружені журналісти. Мар’яна побачила дебелого чоловіка в балаклаві — ніс пакет із надписом «Ліки», роззирався напружено.

— Вибачте, ви не знаєте, де тут лікарі? — Мар’яна подалася до чоловіка. У нього ж ліки, він точно знає, де Полю шукати.

— А там… — чоловік непевно махнув праворуч, заспішив. Мар’яна бачила, як підійшов до складених штабелем ящиків з ліками, поклав поряд пакунок, поквапився геть.

Мар’яна не встигла й подивуватися поведінці чоловіка в балаклаві, хтось уже кричав: «З дороги!» Відійшла до стіни і побачила червоний хрест.

— Мусько, ти вчасно, рук не вистачає, - Поля перев’язувала попечені пальці сивому чоловікові з довгими гуцульськими вусами. — Подай бинт, ножиці!

Тільки по півдні, обробивши рани більш ніж двадцятьом майданівцям, змогли перепочити мить.

— Дякую, що прийшла, — сказала Поля.

Вийшли з Будинку профспілок, примостилися поряд, біля теплого вогнища. Закурили, додали тютюнового диму до чорної хмари над Майданом. І кава знайшлася.

— У мене біда, Полю. Мій хлопець зник. Як твій Ігор, — Мар’яна вихлюпує горе невтримно, не зупинити, не перебити. — Він теж… студент. Ми ж дурні були: тільки не зі студентами! А Ярко… Він особливий. Ми… трохи погубили одне одного. Я пішла, залишила його. А коли повернулася, мені кажуть: зник. Прямо на Майдані. Я до тої баби хочу. Яка тобі про Ігоря розповіла. Де її шукати?

— Кривошиїха з калушанами жила. Пам’ятаєш намет, де ми її шукали, — відповідає Поля, та з подругою не йде — з Будинку профспілок уже гукають: «Полю, ти де?…»

Знайомий старенький намет військового зразка не змінився: над входом ікона Божої Матері, хрест із дерева файно вирізаний. Біля намету вже не така пухкенька — змарніла, втомлена, та не сумна, бадьора, — жіночка у вовняній хустці попід груди дрова рубає.

— Чого ж ви самі сокирою махаєте? А чоловіки? — не втримується, питає Мар’яна.

— Чоловіки периметр боронять, — відповідає жіночка. Хреститься. — Боже поможи!

— Боже поможи, — шепоче Мар’яна, дивиться на жіночку з надією. — Бабу Кривошиїху, не підкажете, де шукати? Не у вас, часом?

— Не ви перша питаєте, — відповідає жіночка. — Третій день усі до нас по бабу бігають, а баби нема.

— Де ж вона?

— Хтозна. Перехрестила нас, сказала: «Кличуть мене». І пішла.

— Взагалі пішла? З Майдану? — Мар’яна відчуває: надія тане.

— Хтозна. Кривошиїха і з’явилася в нас, як сніг на голову, коли хлопці похворіли. І зникла не питаючись.

— Може, тут десь… — Мар’яна хапається за соломинку.

— Походіть, пошукайте. Тут люду повно. Може, десь і є, - відповідає жіночка, знову бере до рук сокиру — хрясь по дровиняці.

До темної години Мар’яна метушилася Майданом, під вечір уже цілком уявляла собі архітектуру опору: де «Правий сектор», чим займається «Михайлівська сотня», де боронять периметр янголи «Третьої сотні», куди прямує «Козацька», де варить куліш «Сотня Лева», про що сперечаються «Вільні люди». До всіх і кожного: Кривошиїха, Ярко… Зі слів майданівців виходило: баба покинула Майдан. Про Ярка — і не чули. Тільки один випрацьований чоловік із сокальців згадав: бачив Ярка кілька днів тому посеред активістів, які ліквідовували провокації в підземних переходах під Майданом.

— Там билися сильно, — сказав. — Три «швидкі» приїжджали. Може би, вам його по лікарнях пошукати.

Мар’яна до Полі: що робити?

— У Штабі національного спротиву лікарі й добровольці складають списки тих, кого по лікарнях розвезли. Бо наших з лікарень викрадають, а потім уже важко знайти. Біжи до них.

— Ярко? А прізвище? — жвавий лікар із молодими очима і сивою бородою гортав папери.

— Дорош, — ляпнула Мар’яна. Згадала сімейну світлину з Яркової кімнати, статтю з Інтернету про Яркових батьків: маму Надію, тата Івана Раєвського. Виправилася: — Раєвський, здається.

— Немає. Ані Дороша, ані Раєвського, — сухо відповів лікар. Певно, хірургом був у звичайному житті.